Історії перемог Героїв, які надихають

Повернувшись з війни, учасники АТО знайшли в собі сили не занепасти духом, навіть започаткували власні справи, якими сьогодні мотивують інших втілювати мрії та йти до поставленої мети

фото: Катерина Птаха (16)
У холодних окопах під обстрілами вони прикривали спини один одного, а сьогодні пліч-о-пліч розбудовують власний бізнес. До війни багато цих хлопців не те що не мали своєї справи, навіть не задумувались над таким майбутнім. Однак війна змінила їх, змінила життя їхніх родин, змусила ветеранів тут, у тилу, мобілізуватися і попри образу на всіх і вся та знесиленість шукати можливостей заробити гроші, аби рідні та близькі мали все необхідне.
Кожен із них пройшов свою війну після війни, коли доводилось перекваліфіковуватись із менеджера з продажів у поліцейського, із бармена у бариста, із інженера-конструктора у фермери. Але ці хлопці не шукали відмовок, не шкодували себе, не чекали, поки держава запропонує їм якусь чергову подачку, а відкривали в собі підприємницький хист та реалізовували давні задуми.
У рамках V Всеукраїнського форуму “Захоплені життям. Історії успіху учасників АТО” бійці розповіли свої історії започаткування успішного бізнесу, відверто поділилися рецептами успіху, не забували згадати про труднощі, які вдалось подолати, і дали корисні поради тим, що наразі тільки мріють про власний бізнес.

Від менеджера з продажу в інтернеті до поліцейського

Учасник АТО Назар Островський за фахом філософ. До Революції Гідності працював менеджером з продажів у інтернеті. А коли почались перші сутички на Майдані, не вагаючись, подався до столиці.
“Був на Банковій, на Грушевського… У березні 2014-го пішов у військкомат проситися на фронт. Але там мені сказали, що набору зараз немає, і лише записали номер мого телефону. Впродовж трьох місяців я оббивав пороги військкоматів, та все марно... Тоді з’ясував, що в Україні пересічна людина може придбати собі автомат Калашникова легально. Виробив дозвіл на цю зброю, придбав її і уже вкотре прийшов із нею до військкомату проситися на передову. Кажу, що маю чим стріляти, маю форму, маю берці. Забирайте, словом. Але мені знову відмовили… Та я не здався, поїхав до Києва, у мобілізаційний центр “Азову”, і переконав їх відправити мене схід. Вони погодилися”, – розповідає Назар Островський.
І коли він разом із побратимами приїхав на передову, якраз почалася оборона Маріуполя. А тому часу пристосовуватися до нових умов вже не було, потрібно було швидко мобілізовувати сили і відвойовувати територію.
“80 відсотків наших хлопців навіть у армії не служили, як і я, в принципі. А тому мало що розуміли на фронті. Однак довелося вчитися. Часто в процесі. Пригадую, як наші “віджали” в бойовиків 120-міліметровий міномет. Жоден з нас стріляти із нього не вмів. Ротний підійшов до мене, каже: “Ти в нас найрозумніший, маєш дві вищі освіти, тому бери і вчися стріляти з цього міномета”. Ось так ми із хлопцями “з інтернету” практично навчились стріляти з міномета”, – веде далі учасник АТО.
Учасники АТО – не алкоголіки, не “стогнії”, вони – знак якості!
Побратими вибрали для Назара позивний “Агутін”: “Напевно, тому, що я приїхав на війну з довгим волоссям та в чохлі для гітари привіз автомат Калашникова”.
Наприкінці осені 2014-го його полк “Азов” переводили в Нацгвардію, і тоді для того, щоби залишитись служити, потрібно було підписати достроковий контракт. Утім Назар вирішив не підписувати  цього документа і повернутися додому.
“Коли приїхав з війни, з’ясувалося, що зі мною хочуть зустрітися мої друзі та знайомі, з якими не бачились десятки років. Найголовніше, що вони готові були платити за мене в кафе. Місяць я так жив, обдумував, у який підрозділ перевестися. А тоді вирішив податися в правоохоронні органи”, – каже Назар Островський.
Однак йому прийшла офіційна відповідь, що тодішня міліція ще не має офіційної позиції щодо добровольчих підрозділів, у рядах яких був Назар. Мовляв, воювати ви можете, але служити в наших рядах наразі ні.
“Я тоді це сприйняв як виклик і почав активно обговорювати це під час інтерв’ю, мовляв, чому так. І тоді мені сказали збирати документи і пробувати влаштуватися в міліції. Місяць збирав я ті документи, але конкурс, на який хотів подаватися, вже закінчився. Тоді мені запропонували знову їхати на схід. Два роки я служив у добровольчому батальйоні “Львів”. На початку 2017-го перевівся в Патрульну поліцію Львова, зараз працюю поліцейським. Я пройшов довгий шлях до такої роботи, але радий, що сьогодні я в цих рядах. Тут усе чесно і справедливо”, – запевняє Назар Островський.

Від будівельника до “полуничного барона”

Учасник бойових дій Микола Стецьків називає себе “полуничним бароном”. А ще кілька років тому він заробляв на життя ремонтами в помешканнях і навіть не задумувався, як війна змінить його життя та життя його великої родини. До слова, зараз Микола з дружиною виховують п’ятеро діточок – четверо синочків та донечку.
“До Революції Гідності я жив звичним життям. Заробляв на хліб тим, що тоді, на мій погляд, мені вдавалось найкраще: робив ремонти. Ця справа мені подобалась та й сьогодні я переконаний: якщо хочеш щось робити, то роби те, що тобі найбільше подобається, тоді все обов’язково вдасться! Коли почалися події на Майдані, я приїжджав до столиці в “найгарячіші” дні, бо весь час там бути не мав змоги – треба було заробляти на хліб діточкам”, – пояснює Микола.
Коли почались події в Криму, Миколі прийшла повістка: “Я чекав на цю повістку. Дружина моє рішення підтримала. Вона взагалі мене у всьому підтримує. Пригадую це неймовірне відчуття, коли на плацу зібралися справжні патріоти, всі усміхалися, всі рвалися до Криму показати російському солдатові, що таке Україна. Але нас зібрали на плацу і сказали, що Крим здаємо… без бою. Можете собі уявити наше розчарування? Коли ситуація на сході загострилася, я пішов у військкомат підписувати контракт. Два місяці збирав довідки, але мене так і не взяли. Довелося шукати добровольчі батальйони. Так я потрапив на схід”, – розповідає Микола Стецьків.
Не треба зараз думати, що держава вам щось винна, бо це не так. Працюйте і пам’ятайте, що просто не буде, але йдіть до цілі
Після півроку перебування на сході 7 березня 2015-го Микола повернувся до додому, до дружити та дітей.
“Удома найбільше непокоїло те, що в тилу всі живуть так, ніби на сході нічого не відбувається. Два місяці я не знав, куди подітися. Та треба було опанувати себе й заробляти гроші. Тож я звернувся в Центр зайнятості, де мені запропонували відкрити власну справу. Я вирішив присвятити своє життя вирощуванню полуниць, бо проаналізував, що ягідництво в Україні загалом непопулярне, занедбане”, – каже він.
Відтак на десяти сотках землі, які Миколі виділила держава як учасникові АТО, він вирішив посадити полуниці.
“Восени 2015-го на цій землі ми посадили 2000 саджанців полуниці. Навесні 2016-го приходжу на ділянку і бачу, що 1200 саджанців не перезимували:  частину з них украли, частину заглушив пирій тощо. В мене опустилися руки, і я вирішив, що то не моє. Дорогою додому я знайшов підкову. Подумав, що це знак, що не варто так швидко занепадати духом. Вичитав у інтернеті цікаву інформацію: “Ви знайшли підкову? Тоді підкуйте себе нею і гаруйте, як кінь”. І я до цього прислухався. Сьогодні я обробляю 80 соток земель учасників АТО. В найближчому майбутньому планую відродити агротуризм, відродити нашу Львівську область”,  – веде далі Микола Стецьків.
Багатодітний татусь та успішний бізнесмен, у якого за плечима війна, звертаючись до побратимів, наголошує: “Коли ми їхали на схід, ніхто не знав, що нам щось будуть давати. Узагалі не мовилося про те, щоб мати з того вигоду. Тому не треба зараз думати, що держава вам щось винна, бо це не так. Працюйте і пам’ятайте, що просто не буде, але йдіть до цілі! Учасники АТО –не алкоголіки, не “стогнії”, вони – знак якості! Тому ми, учасники АТО, не підводимо один одного, працюємо, і наш знак якості повинен фігурувати всюди”.

Від менеджера та бармена до власників кав’ярні

Менеджер з продажу Дмитро Гурний (позивний “Гуру”) і бармен Андрій Каратник (позивний “Лисий”) познайомились на війні, потоваришували, завжди прикривали один одного на передовій, а після демобілізації відкрили у Львові, на Пекарській, 27, Humdrum Cafe, де, як запевняють, найсмачніша кава у нашому місті. Про те, як починалася їхня історія, хлопці розповіли на згаданому форумі.
“Свого часу я здобував освіту в Польщі, однак через фінансові проблеми повернувся в Україну. Якийсь час працював барменом. Під час подій на Майдані поїхав до столиці. Влітку 2014-го пішов у військкомат проситися на схід, але мене не взяли. Якось, повертаючись з роботи додому, розчавлений проблемами, натрапив на оголошення від Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”. І вирішив приєднатись до його лав. Так почався мій шлях у зоні АТО”, – розповідає Андрій Каратник.
Натомість Дмитро Гурний, теперішній партнер по бізнесу Андрія і його добрий товариш, до війни працював менеджером з продажів у інтернеті.
“Коли 1 березня  2014-го Державна дума Російської Федерації прийняла рішення про можливий ввід військ в Україну, я зрозумів, що нас чекає. 4 березня я вже був у військкоматі. Додам, що в армії не служив, тому мене просто записали. Але так і не зателефонували… Тож я самостійно записався до лав “Правого сектору”, проходив вишколи. 23 серпня 2014-го поїхав у АТО як парамедик”, – каже Дмитро.
Ніколи не слухайте тих, які нічого не мають і кажуть, що у вас нічого не вийде, бо ті, які мають, ніколи не скажуть, що у вас нічого не вийде
Після повернення з фронту, зі слів Андрія Каратника, було зовсім не просто.
“Працювати барменом вже було важко, бо тут маєш справу зі спиртним, з людьми напідпитку. Постійно були зриви на роботі, прояви агресії тощо. Потрібно було перекваліфіковуватись, тому я почав займатися кавою – став бариста. В цей час до Львова приїхав “Гуру”, і ми вирішили відкрити свою кав’ярню”, – веде далі Андрій Каратник.
Хлопці пригадують, що попри бажання повернутися на передову вони вирішили розпочати власну справу в мирному Львові.
“Знайшли приміщення на Пекарській, 27. Почали робити ремонт власними силами. Було дуже важко на початках… Важко було бачити порожню касу, коли треба було платити за оренду. Але ми не здалися, і зараз наша кав’ярня успішно працює. Заходіть в гості!” – запрошує Андрій.
Дмитро Гурний цитує свого побратима Миколу Стецьківа – “полуничного барона”: “Ніколи не слухайте тих, які нічого не мають і кажуть, що у вас нічого не вийде, бо ті, які мають, ніколи не скажуть, що у вас нічого не вийде”.
До речі, “Львівська Пошта” скуштувала їхньої кави, а тому, не вагаючись, рекомендує своїм читачам принагідно завітати до цієї кав’ярні. Не пошкодуєте!

Після війни у кролівництво

Назар Голько нині працює в проектній організації інженером-конструктором. На цій самій роботі працював до того, як поїхав у зону бойових дій.
“Скажу по правді: раніше не рвався до армії. Навіть на військову кафедру пішов тільки заради того, аби мене не забрали до війська. А коли отримав повістку, то, буду відвертим, було трохи страшно. Але пообіцяв собі, що не буду переховуватися. Тому пішов одразу у військкомат, і вже наступного дня мене забрали до казарми. Потрапив  у 72-гу механізовану бригаду. Після демобілізації вирішив продовжити роботу в проектній організації. Я не був морально втомлений після війни, але й особливого азарту до життя не мав”, – каже Назар Голько.
Якось на одній із презентацій Назар познайомився з “полуничним бароном”, який вже тоді натхненно ділився з побратимами історією свого успіху.
“Мені якось так по-доброму заздрісно стало, чому він може, а я ні. І це мене найбільше мотивувало. Після цього я почав активно займатися з батьком розведенням кролів. Сільське господарство – цікава справа, його варто розбудовувати. В майбутньому на прикладі своєї ферми хочу навчати інших, зокрема, планую ділитися набутими знаннями на своїй Facebook-сторінці”, – пояснює Назар Голько.

Від військового до натхненника, спортсмена, бізнесмена

Учасник АТО Сергій Романовський – керівник кількох бізнес-проектів, брав участь в проекті “Переможці”, є співзасновником проекту “Ігри героїв”. Однак, пригадуючи шкільні роки, признається, що був хуліганом.
“Вчився я погано, хуліганив, тож батько не витримав і сказав: “Все, сину, годі! Будеш військовим!”. І з Одещини, звідки я родом, подався до Львова вступати в Академію сухопутних військ, яку згодом закінчив із золотою медаллю. У нагороду мене скерували в 80-ту аеромобільну бригаду. 2014-ий я зустрів на посаді командира роти. Тоді мені було 23 роки. Поїхали в зону АТО. Там я отримав поранення, внаслідок чого мені ампутували ногу… Настав такий період у моєму житті, що я не знав, як далі бути. Адже ти собі будуєш плани на життя (а я мріяв стати генералом, бо поганим є той солдат, який не мріє стати генералом), аж тут в один момент усе обривається... На руках у мене тримісячна дитина, є дружина, а я… інвалід, без ноги, без роботи, без майбутнього. Це єдине, що було тоді в мене на думці”, – згадує Сергій Романовський.
Тоді йому запропонували повернутись у академію викладачем. І Сергій погодився, адже здобув бойовий досвід і мав що розповісти юним хлопцям.
Якщо не маєте планів на розвиток, не уявляєте, як повинен виглядати ваш бізнес, наприклад, за років п’ять, навіть не варто його починати
“Але в якийсь момент мені стало цього замало і я почав займатись своєю реабілітацією. Без ноги не міг бігати, не міг стрибати з парашутом, і це при тому, що я десантник. Тому почав бігати. Спершу погано вдавалося. Тоді завдяки небайдужим людям мені поставили перший в Україні спортивний протез, завдяки чому я зараз можу бігати, навіть плавати. Навесні готуюсь їхати до Туреччини на змагання із тріатлону: 4 кілометри – заплив, 180 кілометрів – на велосипеді, 42 кілометри марафону – все це чекає на мене. Вірю в свою перемогу!” – каже Сергій Романовський.
Та й на цьому чоловік не зупиняється: нещодавно започаткував власну справу –облаштував шиншилову ферму на Одещині. “Разом із батьком закупив матеріали для кліток, збудували їх для двохсот шинши. Через три місяці половина з них здохла… Зараз ми вже відновили поголів’я, за півроку зі ста особин вирощуємо триста”, – розповідає Сергій.
Однак, з його слів, цим бізнесом займаються переважно його батько і брат, тому чоловік, маючи трохи вільного часу, вирішив його не гаяти: на Львівщині разом із другом засіяв 40 гектарів сої. Зараз вони збирають врожаї і будують плани на майбутнє.
“Дуже важливо продумувати своє майбутнє. Бо якщо ви не маєте планів на розвиток, не уявляєте, як повинен виглядати ваш бізнес, наприклад, за років п’ять, навіть не варто його починати, – каже Сергій. – Плануємо на цих же 40 гектарах посадити навесні яблуневий сад. Це доволі дорога справа, але прибуткова”.
Сергій Романовський закликає: “Не шукайте відмовок – шукайте можливості. В кожного з вас є знайомі друзі, родичі, які мають бізнес і готові поділитися з вами досвідом. Завжди можна знайти свою нішу. Шукайте свій голубий океан і будьте щасливі!”.

Продовження успішних історій учасників АТО 
читайте в наступних числах “Львівської Пошти”

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9095 / 4.55MB / SQL:{query_count}