“Університет без обміну думками і вільного мислення – випалене поле”

Богдан Пастух, науковець, літературознавець, – про проблеми вищої освіти, зокрема, корупцію і плагіат, та стан сучасної літератури в Україні

фото: Олег Огородник (2)
На жаль, закони життя незмінні. Система традиційно виживає тих, хто пробує їй супере­чити. В червні 2017-го наукову і студентську спільноти сколихнула гучна новина – доцента кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, фахового викладача і літературознавця, члена ініціативної групи, що виникла після Майдану для боротьби з плагіатом і корупцією в університеті, Богдана Пастуха, який десять років пропрацював в одному з найбільш престижних вишів Львова, звільнили з викладацької посади.
Він банально “не пройшов” конкурс на посаду доцента. На два місця документи подали двоє людей, а за тиждень до голосування несподівано виявилося, що претендентів троє.
Кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства більшістю голосів підтримала Богдана Пастуха, натомість учена рада ЛНУ імені Франка всупереч інтересам кафедри таємним голосуванням “попросила” його з університету, хоча насправді він значно переважив своїх конкуренток за обсягом наукового доробку і навчального досвіду. Причина таких дій – актив­на боротьба з корупцією та плагіатом у Львівському виші, запевняє Богдан Васильович.
Відсутність здорової конкуренції у вишах, коли на перший план виходить не особистість із розумовими здібностями, а лояльне ставлення до адміністративного корпусу, вбиває науку
“У 2012 році я вперше вголос на захистах студентських робіт заявив про плагіат. Однак моя рецензія зникла, натомість з’явилася інша, з хорошою оцінкою. Згодом відмовився голосувати за докторську дисертацію через її низький рівень. У своєрідний спосіб мені вказали, що цього робити не потрібно. Невдовзі мене переобирали на посаду кафедри історії літератури ЛНУ імені Франка – третина голосів проти. Нічого не пояснили, хоча я ніколи ні з ким не мав конфліктів. Очевидно, була дана інструкція зверху. Водночас шахрайським способом мене перевели на кафедру теорії літератури і порівняльного літературознавства”, – зазначає гість “Львівської Пошти” Богдан Пастух.
2015-го він разом із братом – професором, доктором філологічних наук ЛНУ імені Франка Тарасом Пастухом розповів на телебаченні про корупцію у Львівському університеті, показав, як ходять неоподатковані кошти, як тиснуть на викладачів, аби провести до захисту роботи низької якості.
12 студентів тоді написали заяви про корупцію, про схеми, які покриває адміністрація філологічного факультету ЛНУ імені Франка (відповідне відео досі “гуляє” Інтернетом під назвою “Прихована правда. Корупція в навчальних закладах”).
З метою самозбереження система вижила незручних людей. При цьому, з юридичної точки зору, вирішити ситуацію неможливо. Обурений свавіллям “академічної” спільноти ЛНУ імені Франка Тарас Пастух теж залишив Львівський університет. Видворення Богдана Пастуха з університету набуло широкого розголосу не лише серед науковців, а й серед студентів, які організували масштабне віче. Таким чином вони засудили панібратську систему рідної “альма-матер”, показавши, що можна не боятися і говорити про такі речі відкрито.
Прикро, що через “підкилимні ігри” і тіньові домовленості талановиті викладачі покидають виші. Проте Богдан Пастух за жодних обставин не опускає руки, адже його життєвим кредо є слова англійського письменника Редьярда Кіплінга: “І кожен крах я сприймаю як вимогу важку роботу починати знову”.
Сьогодні Богдан Васильович присвячує вільний час своїм синам – 8-річному Василькові і 3-річному Івасику, яких дуже любить, із задоволенням рибалить, бере участь у різноманітних літературно-мистецьких заходах, читає книжки і пише на них рецензії. До слова, в редакцію “Львівської Пошти” наш співрозмовник завітав прямісінько з бібліотеки.

“Корупція і плагіат – це розстріл освіти”

– Богдане Васильовичу, в одному з дописів на своїй Facebook-сторінці Ви зазначили: “Те, що відбувається в університеті зараз, – це не просто стагнація, а деградація, а університет нагадує випалене поле”. Чому, на Вашу думку, в Україні досі, навіть після Революції Гідності, молодим викладачам уставляють палиці в колеса?
– Вся структура українських вищих навчальних закладів походить із радянських часів – диктату і репресій свободи. Людям головне не якість, а збереження того, що вони мають. Інші бачення розвитку вишу, факультету чи кафедри сприймають як загрозу усталеному “академічному” трибу життя. Згідно з чинним Законом України “Про вищу освіту”, університети отримали широку автономію.
Водночас склад їхніх структурних підрозділів не змінився. Таким чином дали свободу людям, які довели вищу освіту в нашій країні до кризового стану. Цей документ розв’язав їм руки. Вилущити з певних моментів справедливість неможливо.
Це призвело до своєрідного колапсу, коли керівники вишів на місцях можуть робити, що заманеться. Фактично, це монархія в монархії, де ректори вибудовують чітку вертикаль, довкола якої базується вся система, де немає свободи обміну думками, вільного мислення і дискусій, де не можна ставити драстичні запитання. За таких обставин перспектива розвитку закрита. Чимало молодих викладачів задихаються в такій атмосфері і залишають виші.
– З чого розпочалася боротьба з корупцією в стінах Львівського університету?
– Навесні 2014-го в ЛНУ імені Франка виникла громадська ініціатива “Університетський Майдан”, що ставила за мету показати проблеми, які не можна замовчувати, і сформулювати пропозиції реформ у різних галузях університетського життя. Після Революції Гідності ми з братом активно долучилися до неї і ввійшли в її координаційну раду.
Потрібно загалом змінювати систему – повністю розформувати університети, створити незалежні фахові конкурсні комісії з конкретних дисциплін і відібрати найкращих викладачів
Побачили, що жити так, як академічна спільнота Львівського університету, не можна. Розпочали робити більш кардинальні кроки, бо м’яким способом, так званим soft power нічого змінити не вийде. Я надсилав відповідні листи в Міністерство освіти і науки України, описував проблемні моменти на Facebook. Це тривало до тої пори, коли адміністрація університету почала розцінювати мене як загрозу своїй життєдіяльності. Більшість колег дивилися на мене, як на білу ворону.
Нас підтримала частина молодих викладачів. Коли ми запропонували на кафедрі історії літератури підписати меморандум про академічну доброчесність, завідувач кафедри Тарас Юрійович Салига відмовився це робити.
Під страхом жорстких репресій, коли людину спокійно відтискають на маргінеси, не зробили цього і деякі мої колеги. Я відстоював академічні права і свободи, без чого університет не може існувати. Проте контрольована більшість ніколи не дасть простору для вільного обміну думками. Парадокс: ніхто зі спійманих на шахрайстві, маніпуляціях, покриванні корупції не зазнав жодних стягнень, натомість їх зазнають ті, хто відкрито про це говорить.
– Не боялися відкрито говорити про корупційну складову в освіті?
– Найбільше я боявся стати таким, як старші викладачі, які в молодості мали порив щось змінювати, але втратили надію і тепер понуро ходять коридорами університету. Відсутність здорової конкуренції у вишах, коли на перший план виходить не особистість із розумовими здібностями, а лояльне ставлення до адміністративного корпусу, вбиває науку. Часто студенти приносять на 80% списані роботи. Відкриваєш – і читаєш сам себе, без жодних посилань. Питаю: “Ви ж розумієте, що здійснюєте крадіжку?”.
У відповідь чую, що списуючи мене вони висловлюють до мене повагу. Корупція і плагіат – це розстріл освіти. Ми спробували порушити ці проблемні моменти, апелювали до совісті, адміністрація університету кивала: “Так, мовляв, проблеми є”, але далі розмов не пішло, вирішення проблем немає. А в деяких вишах про це навіть не говорять…

фото: studway.com.ua
– Корупцією інфікована чи не кожна сфера життя в Україні. Як із цим боротися?
– Складно відповісти на це запитання. Вочевидь, насамперед має бути чесність перед собою. Просто втручанням силових органів корупцію не побороти. Ну, посадимо п’ять-десять корупціонерів. Зрозуміло, що людина, яка не отримує достатню зарплату, яка не може купити штанів і прогодувати сім’ю, шукатиме шляхи, звідки взяти гроші. Я прихильник радикальних методів. Потрібно загалом змінювати систему – повністю розформувати університети, створити незалежні фахові конкурсні комісії з конкретних дисциплін і відібрати найкращих викладачів.
Сьогодні в університетських стінах цілковита глухота. Натомість за межами вишу можна зустріти безліч неординарних особистостей, з якими цікаво говорити, і які розуміють природу явищ, в яких ми існуємо. Лише внаслідок якісних змін, матимемо розвиток вищої освіти.
В Україні мало викладачів, котрі справді можуть навчити. Нещодавно я побував у польському університеті в Жешуві. Там зовсім інші підходи до навчання. Поляки основний акцент роблять на пошуковій роботі, а не на інформативності, зачитуванні з кафедри істин, які кожен самостійно може знайти в Інтернеті.
Студента треба навчити мислити, дати інструмент і показати, як ним працювати. Для цього викладач має любити свою справу. Однак у нас часто трапляються викладачі, яким реально нецікаво, вони просто ходять в університет як на роботу.
Навчання – живий, інтенсивний процес. Чимало старших викладачів не встигають за темпоритмом, за молодими умами. Наприклад, у Німеччині викладачі, котрі досягли 60-річного віку, можуть бути в дорадчому органі, редакційній колегії наукового збірника, але їх відлучають від лекційних занять.
– На Вашу думку, неможливість змін уселяють зневіру чи навпаки, згуртовують у прагненні боротися за власні права і справедливість?
– Коли на своїй Facebоok-­сторінці я пояснив ситуацію, що зі мною насправді склалася, отримав значну підтримку від друзів і колег. Для мене стало несподіванкою, що студенти, схвильовані тим, що сталося, вийшли на віче. Залишається певне ядро студентів, яким це все не подобається. Така волюнтаристична меншість може давати неочікувані результати.
Студента треба навчити мислити, дати інструмент і показати, як ним працювати. Для цього викладач має любити свою справу
– Сучасна українська освітня галузь: пацієнт швидше живий чи мертвий?
– Українська освіта в теперішньому кризовому стані не потрібна. Студенти не мають можливості реалізуватися після закінчення вишу, тому здебільшого працюють не за фахом або їдуть за кордон. В Україні запити на ринку праці і спеціалізації ВНЗ – структури, які існують абсолютно окремо одна від одної. Це треба переглядати і шукати лінії їх з’єднання.
Водночас мусить бути відповідальніше ставлення до вибору майбутньої професії і підготовки для її здобуття. А то часто трапляється, що у групі з 18 студентів викладач реально працює з 5-ма. Натомість в інших, як у цитаті Василя Голобородька, – “метелики крізь очі пролітають”.
– Базові знання для навчання в університеті майбутній студент отримує в школі. Нещодавно Президент Петро Порошенко підписав Закон України “Про освіту”, який, зокрема, запроваджує профільну середню освіту, що має краще підготувати школярів до вибору й освоєння майбутньої професії. Як оціните такий крок?
– Я скептично на це дивлюся. Можна придумати будь-який закон, але найголовніше питання, чи буде він належним чином виконуватися. На папері все виглядає красиво, але щойно запропоновані новації безпосередньо зіштовхуються з реальним життям, усе докорінно ламається. Важливо, які люди і як інтерпретуватимуть цей закон.
– Торік Міністерство освіти і науки України підвищило середній бал для отримання академічної стипендії. Внаслідок цього багатьом студентам довелося працювати, щоб заробити на життя. На Вашу думку, це не означає, що студенти надаватимуть перевагу роботі над навчанням?
– У 1996 році, коли я вступив в університет, стипендії взагалі не платили, а потім давали такий мінімум, що хлопцям, які курили, навіть на цигарки не вистачало. Тож уже з третього курсу я вчився і водночас пішов працювати.
Весь досвід студентського життя – голод, що рухає молоду людину до праці і здобуття знань. Зі свого досвіду скажу: студенти, котрі працюють, значно відповідальніше ставляться до науки, адже знають, як заробляти хліб власними руками.

Українська література – крута і самодостатня

– Окрім викладацької діяльності, Ви також активно займаєтеся написанням літературознавчих статей і проведенням літературно-мистецьких заходів. Як загалом оціните стан сучасної української літератури? Чи інтегрована вона в європейський і світовий контексти?
– Українська література цілком самодостатня, багата, крута. Мене завжди вабить не мейнстрім літературного процесу, а його береги, де нібито непомітне ім’я і декілька текстів значно сильніші, ніж уже відомі. За такими авторами я активно полюю. Цікаво пише поет Володимир Кауфман, Олег Янченко, котрий іще не розжився окремою книжкою, тому публікується у Facebook. Вони вилущують стихії життя такими, якими вони є насправді.
Тішить, що українці часто купують книжки і жваво обговорюють прочитане в соціальних мережах, а в Україні значно збільшилася кількість авторів, якісних перекладів, книжкових тиражів. Ми ще не наблизилися до літературного виру періоду Розстріляного Відродження, але семимильними кроками йдемо до цього.
– Коли Україна матиме свого Нобелівського лауреата в галузі літератури? Хто із сучасних українських письменників сьогодні реально може претендувати на здобуття цієї престижної нагороди?
– Нобелівський лауреат – це не просто високоякісний текст, який подобатиметься всім книголюбам планети. Це насамперед дуже довга, скрупульозна, багатоступенева робота. Автор має бути помічений критиками Західної Європи та Америки, його твори мають тиражуватися різними мовами і впроваджуватися в читання широкої аудиторії. Тільки тоді ми отримаємо Нобелівського лауреата.
В нас поки що, на превеликий жаль, таких письменників немає. Йдуть розмови про основних претендентів від України на здобуття Нобелівської премії, зокрема, Василя Голобородька, Ліни Костенко, Ігоря Калинця.
Студенти, котрі працюють, значно відповідальніше ставляться до науки, адже знають, як заробляти хліб власними руками
До слова, в українській літературі є тексти, що перевершують творчість Нобелівських лауреатів. Наприклад “Стежка в траві”, “Три листки за вікном” Валерія Шевчука значно крутіші за “магічний реалізм” Габріеля Гарсії Маркеса. Ці романи зрозумілі і цікаві всім читачам, а не лише з східноєвропейською ментальністю. На мою думку, найреальнішими претендентами на Нобелівську премію із сучасних українських літераторів є Оксана Забужко і Сергій Жадан.
– Декілька тижнів тому Сергій Жадан, котрий яскраво проявив себе як поет, презентував на Форумі видавців у Львові новий роман “Інтернат”. На Ваш погляд, наскільки вдалим є цей твір?
– Я побував на представленні “Інтернату” в рамках Форуму видавців у Львівському оперному театрі. Відверто кажучи, повний зал під час презентації і новий роман Жадана – неспівставні. Його текст не вийшов добрим, як це міг би зробити Сергій. Деякі епізоди я просто змушував себе читати. Сумно констатувати, проте як явище стилю в прозі Сергій Жадан завмер і не дає нових форм.
Значно сильнішими на тему війни на Сході України є “Блокпост” і “Вірші з війни” Бориса Гуменюка, твори уродженців Донбасу – “Мовою Бога” Олени Стяжкіної і “Довгі часи” Володимира Рафєєнка. Особливо яскравою є книжка Артема Чеха “Точка нуль” – есеїстика, базована на досвіді ЗСУшника, котрий безпосередньо був на передовій і бачив усе на власні очі.
– Що з літературних новинок Ви би порекомендували прочитати?
– Нещодавно дочитав блискучі коментарі іспанського філософа і письменника Мігеля де Унамуно до роману Сервантеса “Дон Кіхот”. Ця книжка, що вийшла друком у львівському видавництві “Астролябія”, сподобається любителям простої у викладі філософської есеїстики. Дивовижним є роман Степана Процюка “Травам не можна помирати” про каральну психіатрію 1970-их років. Цієї теми, теми колаборації, в нашій країні мало хто торкався. Ми не зможемо звільнитися від колабораціонізму, якщо не будемо про нього писати. Серед нових імен в українській романістиці відзначу Володимира Єрмоленка.
Крім цього, виокремлю впорядкований дослідником, україністом із Канади Марком-Робертом Стехом двотомник перекладів українською мовою Езри Паунда, який мав суттєвий вплив на легендарного Джеймса Джойса і Томаса Еліота.
Варто також прочитати видані “Видавництвом Старого Лева” вдумливі розмисли британського нейрохірурга Генрі Марша “Ні сонце, ані смерть”, що нагадують книжку “Голоси часів” корифея української кардіохірургії Миколи Амосова.
– Іноді після втоми від читання хочеться подивитися цікавий фільм. Що порадите переглянути?
– Я прибічник класичної фільмографії. Особливо раджу переглянути “Сонячну галявину” Інгмара Бергмана і всі кінострічки Олександра Довженка, а також сильний фільм про ірландських в’язнів Ірландської республіканської армії Стіва МакКвіна “Голод”. Задля психологічного задоволення можна подивитися серіал “Клан Сопрано” в українському дубляжі.
Розмовляв
Андрій Омельницький
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7252 / 4.54MB / SQL:{query_count}