Дзиґарки йдуть, куранти б’ють…

Львівські годинники вже кілька століть відстукують час зі стін міських будинків. Які чари мають міські часоміри і як вони впливають на галицьку пунктуальність?

Тік-так, цок-цок, бім-бом… Йде, біжить, спішить, пізнить, дзвонить, б’є. Що тільки він не робить! На стінах, на зап’ястках, у кишенях, біля ліжка, на вежах, церквах і ратушах. Він і дзиґар, і дзиґарик, і курант, і клепсидра, і будильник, і часомір, одне слово – годинник. Годинникові стрілки часом нагадують справжнє сімейство. Секундна стрімголов летить уперед, нагадуючи невтомне дитя, за яким чимдуж поспішає хвилинна стрілка-мама. А за ними поважно і гордовито йде годинна стрілка, що нагадує батька, голову сімейства. І та велика стрілка наче й головна, але куди хвилина, туди й година – все, як у справжній сім’ї.
“Зараз кожен має у кишені годинник, а то і й по декілька. А у середньовіччі львів’яни, в основному, відміряли час за боєм курантів ратушевого годинника. Знали, коли б’є годинник, тоді зачиняються або відчиняються міські брами. День починався у Львові відкриттям брам, а закінчувався – закриттям. Це і був найточніший час”, – розповідає “Пошті” львовознавець, відомий екскурсовод і, як він себе любить називати, професійний львів’янин Петро Радковець. 
Потім була епоха “Підкажіть, котра година” – годинникові механізми були не лише складні, а й дорогі, дозволити їх собі могли далеко не всі. А ми з вами вже живемо в епоху, коли наш час відраховують електрон­ні, мобільні годинники, які не треба накручувати, переводити стрілки – вони автоматично перейдуть на зимовий час у ніч із сьогодні на завтра. Та все одно в кожній домівці знайдеться дзиґар, якому треба додати годину – тож не забудьте, аби не втрапити недільного ранку в часову халепу.

За кожним годинником – історія

Наприкінці ХV ст. закінчується будівництво ратушевої вежі, на якій було встановлено годинник. До нього виготовили дзвін, який важив 11 центнерів. За допомогою цього дзвона години вибивалися вручну, аж поки через п’ять років чернець не сконструював автоматичний годинниковий механізм. До слова, у львівських архівних записах зберігся цікавий факт про те, що 1536 року ливарник С. Сорока за вироком суду отримав покарання – накручувати міський годинник. У  1721 р. на pатуші було встановлено новий дзиґар, а коли він “зносився”, місто 1788 р. купило ще один – зі скасованого австро-угорською владою костелу єзуїтів. Але він розбився під час завалення  pатуші 1826 р., подає історію сайт photo-lviv.in.ua
У 1851 р., після відбудови, на вежі встановили годинник віденської фабрики Вільгельма Штіле, який слугує львів’янам донині. Його механізм є одним із найстаріших у Європі. Важить він 2,5 тонни, діаметр циферблату – 2,7 метра, довжина великої стрілки близько 2,15 метра (вага 15 кілограмів), малої – 1,7 метра.
Варта уваги також історія годинника на вежі Галицької брами, яка стояла на перехресті сучасних вулиць Галицької і Братів Рогатинців. 1430 р. уже згадується вежа, і на ній трубач при годиннику. Годинник для Галицької брами виготовив 1549 р. настоятель бернардинського монастиря за два гарці мальвазії (6,56 літрa вина). У тому ж році підняли на вежу годинниковий дзвiн, збудували приміщення для годинника, а мiському годинникарю, який з того часу повинен був слідкувати за обома міськими дзиґарами, підняли платню.
Родзинкою “Дому пір року” на вул. Вірменській, 23 є головний фасад з горельєфним зображенням Сатурна, що утримує сонячний годинник світобудови, та таблички із зображенням сцен із життя селян “Георгіки” Вергілія, що символізують пори року (“оранка” – весна, “жнива” – літо, “чистка льону” – осінь і “весілля” – зима).
Годинник на вежі єзуїтського костелу згадується у 1670 р., тоді його називали “німецьким”. Він, на відміну від інших, вибивав не 24, а 12 годин, тобто показував сучасний підрахунок часу. Як вже зазначалось, у 1788 р. після скасування ордену єзуїтів австрійським урядом, годинник перенесли на вежу ратуші.
Майже одночасно з єзуїтським (1753 р.) з’явився годинник на бернардинському костелі (тепер церква святого Андрія). Після завалення ратуші це був єдиний годинник у місті, тому магістрат розпорядився, щоб монастир утримував його в доброму стані. Але, оскільки механізм був занедбаний, місто відремонтувало його своїм коштом, проте звеліло монахам повернути витрачені гроші.
Механізм годинника був такої старої конструкції, що коли близько 1880 р. виникла потреба в його ремонті, ніхто не хотів за це братися. Відремонтували його у Празі, після чого дзиґар йшов з великою точністю. Тоді львів’яни думали, що це було також заслугою старого монаха-бернардинця, який ретельно дбав про годинник (про це “Пошта” пише далі у матеріалі). 
Про цей годинник є навіть легенда. Костел отців бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар, йдеться у “Легендах Львова” Юрія Винничука. Упродовж кількох віків аж до Другої світової це траплялося завжди на п’ять хвилин раніше від решти міських годинників. Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п’ять хвилин, і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство? Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю.
І вдячність належала тому безіменному монахові, який свого часу приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами. Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти? І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п’ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами.
З тих пір на пам’ять про цю подію дзиґар “Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п’ять хвилин, аж поки у 2001-ому не зупинився. До слова, сучасний механізм годинника бернардинського костелу виготовили у 1982 році на львівському заводі “Кінескоп”. 
Годинник на дзвіниці колишньої церкви Св. Духа, що на вул. Коперника біля головної пошти (тепер музей “Русалки Дністрової”),  потрапив до Львова у 1786 році зі скасованого монастиря скиту Манявського. За легендою, він був виготовлений на гроші видатного українського гетьмана Івана Виговського. 
 
 фото: photo-lviv.in.ua
Наприкінці XIX – на початку ХХ ст. час вказував також годинник, встановлений на вежі церкви св. Анни. Годинник на вежi костелу Марiї Магдалини (нині органний зал) встановлений близько 1890 року. Сьогодні його механізм зберігається у Львівській галереї мистецтв ім. Б. Возницького.
Був також годинник на вежi костелу Єлизавети (нинi церква св. Ольги та Єлизавети), який було встановлено на початку ХХ столiття.
До слова, у львівських домівках годинники почали з’являтися наприкінці XVIII століття, але їх могли дозволити собі лише заможні родини. 
Не тільки на львівських будівлях є дзиґарі. Славиться наше місто й сучасним квітковим годинником – єдиним у світі всесезонним годинником, який працює навіть взимку і має функцію самоочищення від снігу. Зазвичай такі годинники розміщують на пагорбах, попередньо викопавши яму для механізму. Натомість львівський працює над землею на спеціальній підставці. Його механізм автоматично налаштовується через супутникові системи, тож “накручувати” його не потрібно.

Сторожі львівського часу

Подейкують, що вже у 1404 році місто мало свого дзиґармайстра, який одержував з міської каси гривню річної плати. До слова, годинникар мав повне забезпечення від міста. 
У 1766 році у Львові з колишнього цеху слюсарів та ковалів був створений цех годинникарів, який отримав диплом і затвердження великого короля польського та литовського Станіслава Августа Понятовського. Для того, щоб потрапити до цього цеху, потрібно було досить досконало знати годинникові механізми, навчатися у інших країнах та вміти створювати власні шедеври. Правила всередині цеху були досить суворими. Єдиними, кому легко було до нього потрапити, були сини майстрів. До речі, годинникарі робили не тільки годинники, їхньою продукцією були й цікаві механічні іграшки, ходячі фігурки, які могли засікати час, вигравати різні особливі мелодії. Це було неймовірно цікаве ремесло. 
Зі слів Петра Радковця, були навіть майстри, які робили годинники з точним вимірюванням маленьких проміжків часу. “У ХІХ столітті за одним годинником до майстра спеціально прислали карету, а потім дуже акуратно везли той годинник, тому що він мав вимірювати точний час під час перегонів верхи на конях. Це був дуже точний хронометр”, – розповідає “Пошті” співрозмовник. 
До 1939 року в місті Лева дзвонили аж на семи вежах. Можемо собі лише  уявити, яка то була мелодія
Був колись також у місті Лева годинникар, якого призначили для накручування, регулювання, налаштовування годинника міської ратуші. “Колись годинником на львівській ратуші опікувався півстоліття годинникар Йозеф Вайс. Він дуже ретельно виконував свою справу. Йозеф настільки любив свою роботу, що коли одного разу годинник на ратуші призупинився на хвилину, він так перейнявся цим, що зліг і згодом помер, – розказує “Пошті” львовознавець Ілько Лемко. – Історія пам’ятає ще одного годинникаря, відданого своїй справі до неможливості. Коли австрійська влада ліквідувала монастир бернардинів, кажуть, що один монах заховався у тій вежі, де був годинник. Йому раз на місяць передавали якийсь мішок сухарів з умовою, що він стежитиме за тим годинником – так він і жив. Бідака так переймався тим годинником, що шпари, які були у вежі, затуляв шматками лахміття, яке носив, бо вітри могли пошкодити механізм годинника. Це щодо того, як люди колись ставились до часу, до своєї роботи”.  
Зі слів Ілька Лемка, до 1939 року в місті Лева дзвонили аж на семи вежах. “Можна собі лише  уявити, яка то була мелодія! Зараз лише на ратуші дзвонять, ну, і час до часу годинник на вежі Св. Духа. А от до 2001 року дзвонив ще й бернардинський годинник – ним опікувався, до речі, сподвижник Василь Котик. Він помер, і годинник перестав працювати”. 
“Нині у місті є спеціальні майстри, які пильнують, доглядають годинники нашого міста. І на вежі музею “Русалки Дністрової”, і на ратуші, і на бернардинах є спеціальні люди, які пильнують годинники. Ці майстри мають бути дуже відповідальними, вони – сторожі нашого часу”, – переконаний львовознавець Петро Радковець.

Годинникові чари й чвари

А чи пробували ви звіряти час за львівськими дзиґарями? Виявляється, що кожен із них хоче бути головним і першим, тому й має певні часові відмінності. 
Петро Радковець розказав “Пошті” казку “Як посварилися львівські годинники”, яку він помістив у книзі “Таємниці львівських левів”. За сюжетом оповідки, ця історія трапилася у ту пору, коли люди вірили, що годинники керують плином часу і лише зірки не підвладні їм. Головним і найголовнішим еталоном львівського часу був годинник на вежі міської ратуші.
“Треба ж було такому статися, щоб одного разу опівночі він замріявся і вперше за багато століть замість 12 разів пробив 13. І час у місті зупинився: нічні птахи та кажани завмерли у повітрі, міська сторожа застигла на півкроці, навіть дим з коминів завис сизими хмарами над дахами. Всі міські годинники спочатку нічого не зрозуміли, а коли отямилися, зчинили супе­речку: чи можна далі вірити ратушевому годиннику, бо він такий старий і замріяний, що вже не може нести службу. Кожен із них почав доводити, що саме він має бути головним у місті”, – йдеться у казці.
За переповіддю автора, першим взявся промовляти годинник із вежі монастиря бернардинів. Він стверджував, що оскільки ним опікуються Божі люди – монахи, то до його механізму ніколи не вселиться нечиста сила й він ніколи не введе в оману. Але, як розказує Петро Радковець, цьому годиннику заперечив іржавим голосом годинник із вежі Галицької брами, доводячи, що він – найстаріший у місті після ратушевого – стоїть при вході до міста та є його найбільшою оздобою. А те, що в механізмі почали селитися птахи, то це тимчасово. Годинник переконував, що прийде майстер і все полагодить.
Сліпий кафедральний годинник лише усміхнувся. У нього не було очей-циферблатів, зате його дзвони відзначалися найгучнішим голосом, який було чути найдалі. Він вважав себе найточнішим, бо відбивав кожні 15 хвилин. 
Петро Радковець переповідає, що кожен із годинників знаходив найпереконливіші, на його думку, слова. Ще б, напевно, довго тривав гармидер зі скреготу шестерень, скрипу линв, бою дзвонів, писку стрілок, якби не отямився старий ратушевий годинник. Він чітко відбив дванадцять ударів. І час у місті рушив далі: почулися кроки міської сторожі, вулицями міста побігли веселі струмки, а в астронома в обсерваторії на свічках застрибали вогники. Він був єдиним із городян, хто за рухом зірок помітив, що час у місті зупинився. 
За словами автора казки, зранку всі городяни побачили, що міські годинники показують не однаковий час. І як не намагалися найкращі годинникарі налагодити вередливі механізми, їм це не вдалося. Якщо приглянутися, то годинники на львівських вежах і досі показують час по-різному. 

фото: Panoramio

“Якщо ти приходиш вчасно – то ти майже ніхто”

Попри те, що у Львові є стільки годинників, львів’яни аж ніяк не вміють приходити вчасно. Кажуть, що в нас це закладено на рівні менталітету. 
“Я колись написав матеріал про те, які категорії людей на скільки собі дозволяють спізнитись. Адже є ті, що спізнюються не менш як на годину, є такі, що спізнюються на півгодини, або на 20 хв., а є й такі, що приходять за 10 хвилин до зустрічі, – розповідає “Пошті” Ілько Лемко. – Запізнення є в нашій євразійській ментальності. Запізнення  на зустріч – це вияв твого високого статусу в суспільстві. Великі чини дозволяють собі спізнитись добряче. Тобто, якщо ти приходиш вчасно – то ти майже ніхто. Зізнаюсь, що я, бувало, для того, аби підвищити свій статус, навіть намагався спізнитись. Але в мене жодного разу це не вийшло”.  
Петро Радковець також зауважує, що знає, що таке та галицька “точність” – якщо зустріч на 12.00, то можна приходити о 13.00, і то не буде запізно. 
А от якщо пройтися площею перед пам’ятником Т. Шев­ченку в неділю близько 12.00, то можна зустріти львів’ян, справжніх панів, які традиційно після церкви збираються на “здибанку”. Зазвичай хтось приходить перед дванадцятою і ще добрих півгодини вичікує колєґ. Традиція от така в нас у Львові – спізнюватись.
Навіть на недільну літургію львів’яни теж ходять за правилом “люди на камінь, ксьондз – амінь”… Пані при фризурах, схопивши під руку чоловіків, спотикаючись біжать, до храму – і так завжди. Хоча хтозна: може, і львівські дзиґарі пам’ятають ті часи, коли всі приходили вчасно.

Непостійна стрілка годинника

У ніч із 29 на 30 жовтня Україна перейде на зимовий час: стрілку годинника треба буде перевести на годину назад. Зміна часу в Україні відбувається двічі на рік: в останню неділю березня країна переходить на літній, а кожної останньої неділі жовтня – на зимовий.
Зимовий час (другий часовий пояс, UTC +2) вважають природним для 95% території України. У 2011-ому Верховна Рада скасувала перехід на зимовий час в Україні. Та невдовзі те рішення скасували, бо експерти і громадяни аж ніяк не хотіли із тим миритися. Через рік пролунала пропозиція залишити в Україні лише зимовий час, а на літній вирішили перейти востаннє, щоб не створювати більшої різниці в годинах для гостей чемпіонату Євро-2012 з європейських країн. Утім чемпіонат закінчився, а 28 жовтня 2012 року українці знову перевели годинники на годину назад. Тоді парламентарі пояснювали, що Рада так і не розглянула урядовий законопроект “Про порядок обчислення часу на території України” через зайнятість виборчою кампанією.
До речі, вперше літній і зимовий порядок обчислення часу був запроваджений в Англії в 1908 році для економії і раціональнішого розподілу електроенергії впродовж доби. Перехід на зимовий час і назад регулярно здійснювався в СРСР з 1981 року. Нині на літній і зимовий час переходять у більш як 110 країнах світу.
Часові пояси на карті Землі встановили у 1884 році на міжнародній конференції. Її учасники погодили, що у всьому світі день триватиме 24 години, починаючись опівночі на довготі 0° – цю позначку отримав лондонський Ґринвіч. Відтак довгота 180° – уявна демаркаційна лінія добового часу, яка відділяє два послідовних календарних дні і  пролягає в Тихому океані.
Але чіткої протяжності цієї лінії на конференції не встановили. Тому вона коливається зиґзаґами посеред суші чи між островами.
Відтоді багато країн почали ігнорувати міжнародний часовий стандарт і встановлювати свій власний час. Зокрема, це робили для того, щоб підкреслити національну ідентичність, чи то з політичних міркувань, або для запровадження єдиного часового поясу в межах своїх кордонів. А деякі країни встановлюють місцевий час, орієнтуючись на позицію сонця.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.1986 / 4.54MB / SQL:{query_count}