“Будувати рідну хату”, як закликав митрополит Андрей Шептицький

До 25-ої річниці Незалежності України “Пошта” поспілкувалася з відомими та знаковими людьми, які змінюють нашу країну та ніколи її не покинуть

Україні – 25! За когось вона молодша – дитина, внучка, а то й правнучка, а комусь ровесниця, сестра, за віком може бути мамою. Їй 25 років і так би хотілося запалити 25 свічок на величезному торті, щоб кожна область отримала по свічці, а останню 25-у задули б у Криму. Та, на жаль, зараз за Донецьку і Луганську області щодня борються наші бійці та волонтери, які щодня стають на прю зі смертю і тотальним злом, аби Донбас знову став українським. І Криму нема як вручити святкову свічку…
Як і зараз, всі ці 25 років незалежності важко назвати легкими для українського народу. Фінансова скрута у хиткі 90-і, президенти, кожен із яких розчаровував більше за попереднього, відсутність підтримки з боку уряду в медицині, освіті, науці, сільському господарстві, спорті та культурі…
Всі ці фактори змушували багатьох українців задумуватися над тим, чи можуть вони збудувати світле майбутнє у цій країні. Тому дуже часто люди, прагнучи заробити копійчину, аби вдома було за що продукти купити, вивчити дітей у виші, купити їм житло, покидають рідну землю на користь стабільного закордону. Не можна їх у цьому засуджувати, бо буває, що складне фінансове становище не залишає іншого виходу інтелектуалам, митцям, спортсменам і нашим матерям-попелюшкам їхати до Італії, Греції та Португалії. А так би хотілося, щоб у них з’явилася змога повернутися додому! 
Та все ж залишаються люди, які НІКОЛИ НЕ ПОКИНУТЬ рідну землю і, разом із тим, роблять усе, аби наша Батьківщина кращала з кожним днем. До Дня Незалежності “Пошта” розпитала у відомих українців, як вони оцінюють ситуацію в нашій країні і що стало для них основним аргументом на користь України, коли їм пропонували покинути рідну землю. 

Ірина Яремко, 
волонтер, співкоординатор Центру забезпечення військових “Народної Самооборони” Львівщини:
– Ніколи не задумувалася над тим, як давалася мені ця 25-річна незалежність. Просто працювала. Кожного разу, будучи за кордонами нашої країни, розповідала про Україну, особливо тоді, коли нашу країну асоціювали з Росією. Завжди пишалася нашими досягненнями в спорті, мистецтві тощо.
Насправді є різні види незалежності: політична, економічна, культурна. Якщо говорити про незалежність у світлі військових подій, то, звичайно, бачимо як свідомо і ретельно ворог знищував зсередини нашу військову міць. Як ми були пов’язані з Росією в оборонній промисловості. Тут не можна говорити про цілковиту незалежність. Але впродовж років війни ми спостерігаємо розвиток підприємств, котрі працюють задля підвищення обороноздатності нашої країни.
Україна – це мій дім. Західна чи Східна – немає різниці. Бо відчуваю, що все більше і більше захоплююсь феєричною Луганщиною, Донеччиною… Їздити за кордон завжди є бажання, але виключно для пізнання інших країн, для отримання хорошого досвіду. Вважаю багатою людиною ту, котра звідала багато країн. А виїхати назавжди – не виникало ані бажання, ані думок. 
Я змінюю себе в моїй країні. Намагаюсь робити те, що в моїх силах, дивитись позитивно навіть на негативні речі. 
Справді, часом ми, волонтери, самі дивуємось, звідкіля ще сили беруться до такої праці. Жартуємо, що хлопці наші вже давно “на дембелі”, а ми ще “воюємо”. Нашим гаслом стало – “Завжди вірні!” Ми пообіцяли собі, що будемо з хлопцями до остаточної Перемоги! А особисто мені достатньо одного маленького слова подяки, або історії про те, що шолом, котрий ми видали, врятував бійцю життя, або щасливе дитя, котре бавиться іграшками від діаспори… Радісних моментів у волонтерській діяльності багато. Особливо, коли відвідуємо хлопців на Сході. Навіть поспілкувавшись з нами, хлопцям стає набагато легше, “ніби додому з’їздив” – кажуть наші Захисники.
Коли кажуть слово “Україна”, то насамперед виникає  територіальна асоціація. Що це велика європейська держава, в тому числі Крим. Далі, що це дуже багата земля. Ми маємо гори, море, ліси, річки – безліч цікавих місць, де варто побувати. Дуже цікава наша історія та культура. А яка унікальна українська вишивка! Навіть вслухаючись в назву країни - Україна, це слово звучить ніжно, милозвучно, як пісня.
Українцям потрібно вічно пам’ятати і пишатись тим, що ми є синами та доньками найкращої в світі країни! І намагатись робити все, щоб Україна мала достойне державне керівництво. Обирати думаючи...

Павло Петренко,
міністр юстиції України: 
– Для мене Незалежність – це внутрішня свобода кожної людини, це її право і захист цього права державою. Нарешті є повноцінне відчуття незалежності та гідності. Ми цього досягли, на жаль, високою ціною під час Революції Гідності та під час війни на сході з Росією. Зараз слово “незалежність” наповнилося реальним змістом… 
Наш найбільший здобуток – те, що ми відстояли свою свободу і Незалежність двічі, коли була спроба узурпації влади в Україні. Ця країна і ці люди ніколи не потерплять царя! Українці будуть обирати собі владу свідомо, іноді з емоціями…
А, щоб люди не втікали з України за кордон, у кожного має бути відчуття, що є реальний захист від рідної держави, коли ти цього потребуєш, щоб держава не втручалася в життя  людини, що в державі є реальний правовий захист кожного громадянина. 
Я народився на Західній Україні (у місті Чернівці), звідки свого часу багато людей емігрувало – і свого часу мав вибір: залишитися вдома, на Батьківщині, чи виїхати за кордон у віці 19-20 років – однокласники виїздили у США. Залишився і не шкодую. Я для себе внутрішньо вирішив – свою батьківщину не покину!
Українці – унікальна та працьовита нація. Саме люди – це найбільш потужний потенціал України! Наша країна буде лідером, але треба багато працювати, працювати, працювати і вірити у власні сили та власну країну!

Андрій Содомора, 
перекладач, письменник, науковець, автор перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Еврипіда, з латинської — Горація, Овідія, Сенеки, Лукреція:
– Як усі постійно переживаю і слідкую за новинами зі східного фронту. Але попри все намагаюся працювати і тримати фронт тут. 25 років – це гарний відтинок часу, тому сподіваюся, що наші обрії тільки відкриваються. Нашими спільними зусиллями на справжньому фронті і в тилу наша незалежність буде набувати більшої вагомості, щоразу будемо більше нею втішатися.
Я поза Україною себе не уявляю, тому що все, що роблю, закорінено глибоко в український ґрунт, поза межами України це було б мало кому цікавим і зрозумілим. Ніколи не думав покидати Україну, а зараз тим паче про це не замислююся. 
У Степана Руданського є поезія “До дуба”, де є такі слова: “І весь світ обдивись, І усе розпізнай; І що доброго є,Ти у себе впивай”. Усе, що є добре у світі, нам потрібне, особливо тепер, щоб ми це засвоювали і бачили далекі світові обрії. 
Щоб ми могли черпати усе добро цього світу і разом з ним ставати сильнішими, то нам потрібні нові книжки і переклади. За всіх читачів не можна сказати, що вони є вдячними. Є різні. Кожен вибирає, що йому до вподоби. Зі своєї практики можу сказати, що зараз у попиті література, яка вчить мислити, яка вчить розрізняти добро від зла, наприклад, твори Сенеки. “Моральні листи до Луцілія” завжди були читані і зараз мають попит. Недавно вийшли “Діалоги” Сенеки, де є актуальні теми, ніби автор дивився у нинішній день. Усе залежить від читача: чи він хоче розваги, чи він хоче почерпнути щось корисне, чи хоче упевнитися у своїх позиціях. За всі часи говорити годі. Є читачі, заради яких варто працювати. 
Тепер можна перекладати що до вподоби, писати тепер теж можна про все, але вже є більша відповідальність на тих, хто пише, і тих, хто перекладає. Зараз немає ніяких заборон, цензур, але це накладає подвійну відповідальність. 
Українці мають повернутися до села. Селяни – це люди, які дихали живою природою, які співали і творили. Сьогоднішнє село потребує різного роду допомоги: з боку влади, від інтеліґенції, з боку контактів між сільськими і міськими людьми. Поки що у селі переважає сумний аспект. Яким буде село далі – годі сказати. Коли кажу, що нам треба повернутися до села, то маю на увазі наше підґрунтя, нашу пісню, наше слово, мову, які ми повинні нести з собою у завтрашній день. Це ж не означає, що треба сидіти під хатою зі стріхою і заглядати у вчорашній день, а треба йти у майбутнє з тим набутком, як каже Ліна Костенко, з прадавніми скарбами, які береже душа. Ці скарби у контексті села – це наша пісня, дума, казка, вишиванка, писанка. Якраз з цим маємо йти у майбутнє, щоб воно було теплішим, щоб воно зігрівалося нашими душевними і духовними здобутками. 
Кожен, коли чує слово “Україна”, то, мабуть, одразу думає про свою малу батьківщину. Тобто мала Вітчизна виступає у контексті всієї України. Любов до України демонструється через любов і пошану до батьківських порогів. Коли чую “Україна”, то подумки біжу до тих терен, тих країв, де народився, де почув першу пісню, казку. Мала Вітчизна мусить бути органічно вписана у велику Вітчизну, тоді доводимо, що через любов до малого проявляється любов до великого.

Оксана Муха, 
співачка:
– Для мене незалежність – це можливість жити для сина, батьків, коханої людини, друзів, львів’ян, українців, для всього світу, і творити вільно, без тиску, обмежень. Жити у незалежній державі – означає бути спокійною за долю мови, традиції і майбутні покоління, творити самостійно свою долю. І – найголовніше – бути щасливою, і робити такою самою щасливою свою країну.
Мені, мабуть, як і всім жителям нашої держави, ці 25 років були роками надій і розчарувань, піднесення і зубожіння, але також і роками невпинної поступальної перемоги українського духу в Україні. Я завдячую своїй країні так само як сім’ї, як батькам, мамі – усім, що я є і що у мене є. Я хочу вірити, що Україна буде найуспішнішою, найміцнішою і найщасливішою з-поміж усіх країн світу. Правда, щирість, віра мають бути за основу в нашому суспільстві. Вчитель, лікар, музикант не повинен жебракувати! Я хочу бачити квітучу, щасливу країну і щиро сподіваюся, що побачу її такою. 
Мушу визнати, що, на превеликий жаль, дуже багато часу нами вже втрачено. Не може відродитись мегакультура навіть за 25 років, якщо 99% було просто знищено. Зараз ми витрачаємо час на самоутвердження, на пізнання українства в собі, самоідентифікацію, але це мало б бути у нас віками! Помаленьку, малими кроками немовляти ми вертаємося до своїх коренів, до своєї традиції. А це ж лише початок. Це темні часи, добрим є те, що добре видно хороших людей. Саме у їхніх руках доля нашої країни.
Якось друзі пропонували мені з сином переїхати в Канаду, але люди, з якими я є тут, мені надзвичайно дорогі. Родина, друзі, коханий, моє місто є невід’ємними частинами мене, в мені тече кров землі цієї, тому я не хочу зраджувати собі, зраджувати своїй землі. Поки я маю силу бути тут, маю кусень хліба, поки я себе відчуваю тут рідною, то ніколи не покину свою землю.

Богдан Тихолоз, 
український літературознавець, франкознавець, співавтор науково-просвітницького інтернет-проекту ФРАНКО:НАЖИВО / FRANKO:LIVE, доцент кафедри теорії і практики журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка:
– 25 років Незалежності – це дві третини мого віку. Коли Україна 1991 року здобула (чи, точніше, відновила) політичну незалежність як окрема держава, мені було 13 років. Тато мій був активним членом Народного Руху, брав участь у вічах, поширював “самостійницьку” літературу та багато розмовляв з людьми, переконуючи їх, що альтернативи незалежності немає. 
Пам’ятаю, як він привозив додому для подальшого розповсюдження паки агітаційних листівок з поясненнями, чому Україні невигідно залишатися у складі СРСР і необхідно прагнути самостійності. Звісно, я тоді ще не брав безпосередньої участі в цих процесах, але добре розумів, за що змагаються мій батько і його однодумці. Пригадую радісне піднесення, навіть ейфорію, яка проймала серця після того, як на референдумі 1991 року абсолютна більшість українців підтвердила, що хоче жити у незалежній державі, а не московській колонії. Добре тямлю і ті складні економічні й політичні випробування та розчарування “чорних 90-х”, які прийшли услід за наївно-оптимістичними сподіваннями, що здобута незалежність одразу ж обернеться земним раєм. Мої студентські роки припали на час глибокої економічної та фінансової кризи, тож стипендію ми вперше побачили десь уже на старших курсах. Доводилося виживати за батьківські копійки та дрібні підробітки. 
Але ніколи, наголошую, ніколи ані в мене, ані в моєї родини не виникало й гадки про те, що причиною негараздів є “незалежність”, і краще було б повернутися в ситі “застійні” часи. Свобода є найвищою цінністю і варта того, щоб за неї боротися, навіть якщо через це доводиться відмовлятися від найнеобхіднішого. Так мене виховали, тепер це моє переконання, цього навчатиму і своїх дітей. “Свобода – не готовий печений хліб, котрий можна краяти й їсти, – слушно наголошував Іван Франко, – свобода – се школа, в котрій люди вчаться жити по-людськи, так, аби нікому не було кривди”. Мусимо розуміти, що незалежність України – це також не “готовий печений хліб”, а школа свободи, у якій вчитися, може, й нелегко, проте потрібно. І те, як цю незалежність сьогодні відстоюють наші захисники на східних рубежах, свідчить і про цінність цієї свободи, і про ту високу, часом страшну ціну, яку доводиться платити за неї. Упевнений: вона цього варта.
– Україна – це моя земля, Батьківщина не тільки моїх предків, а й, сподіваюсь, нащадків. Я дуже люблю мандрувати (й Україною, й поза її межами), проте не менше – повертатись додому. Можливо, я консерватор, але й досі вважаю, що природним, архетипним для людини – навіть в епоху глобалізації і швидкісних транспортних та інформаційних комунікацій – є бажання мати власний дім, і рідна держава є таким домом для громадянина. Не завжди, звісно, “у ріднім краї навіть дим солодкий” – будьмо відверті, дим той часом буває гірким, задушливим… Проте певен, що все-таки варто не шукати щастя “за горами, за морями”, а “будувати рідну хату”, як закликав митрополит Андрей Шептицький. Тож в Україні мене тримає не порожній сентимент і тим паче не інертність (неспроможність зрушити з місця – ген від “рідного болота”), а усвідомлене відчуття, що це – моя Вітчизна, і я тут удома. Пізнавати інші країни завше цікаво, але я хочу і мушу мати, куди повертатись. 
Щоб змінювати Україну – і бажано на краще – кожному з нас, на мою думку, треба передусім просто добре робити свою роботу. Щаслива, вільна й заможна держава починається зі свідомих, відповідальних і працьовитих громадян. Не залишати за собою сміття, не порушувати правил дорожнього руху, дбати, щоб власне помешкання і його найближче довкілля були доглянутими й охайними, якісно виконувати свої посадові обов’язки – цих простих правил нескладно дотримуватися, та саме завдяки цьому можна змінювати країну на краще. Особисто я вважаю за потрібне прислужитися державі у той спосіб, у який люблю, можу і вмію – навчати студентів (бо саме студентська молодь, переконаний, є основним промотором змін, і якраз на неї покладаю найбільші надії, особливо на покоління Майдану, як я його називаю), досліджувати спадщину видатних діячів національної культури (й передусім Івана Франка, оскільки я франкознавець), прочитувати її в контексті сучасності і дивитися на класику свіжими очима, популяризувати й розвивати те найкраще, що надбали наші попередники… А ще – виховувати своїх дітей так, щоб вони знали й любили рідну землю, були відповідальними громадянами своєї держави і працювали на благо спільного дому, де усім було б затишно й комфортно. 
Чверть століття – достатньо тривалий термін, за який багато що змінилося – і в науці, і в журналістиці, і в побуті, і в інших сферах суспільного життя. Я б сказав, що змінилися не тільки обставини – змінилися передусім люди. Мене дуже тішить не стільки технологічний прорив, який об’єктивно стався за цей час і наблизив нас до решти цивілізованого світу (комп’ютери, інтернет, мобільні телефони – усе це добре й важливо, але цього мало для справжнього поступу), скільки світоглядні зміни, особливо відчутні серед молоді. Покоління “дітей Незалежності” стало поколінням “дітей Майдану”: вони подорослішали, змужніли і стали собою уже під час Революції Гідності, і слова “Свобода”, “Незалежність”, “Україна” для них набули іншого, набагато вагомішого й реальнішого сенсу. Я вірю, що саме ці молоді люди, свідомість яких уже не отруєна вірусом “совковості”, зрештою створять нову державу – сильну, вільну, успішну й по-справжньому незалежну. 
– На мою думку, справжня незалежність починається з гідності. А гідність – це повага до себе й до інших, і передусім – до своєї землі, Батьківщини, держави. Щоб здобути справжній суверенітет, треба бути гідним себе і своїх предків, поважати себе і сусідів, та передусім – розуміти, що іншої Батьківщини нам Бог не дасть, і тому ту, яку маємо, повинні любити і шанувати. І ще: маємо позбутися внутрішнього рабства, синдрому вторинності і колоніальної залежності від тих імперій, які панували на наших землях (і насамперед російської). Я б сказав, що незалежна держава – не даність, а завдання. Мати її – не дар Божий, а результат щоденної наполегливої праці. 
– Асоціацій безліч, коли кажуть слово “Україна”, усіх не перерахуєш. Кольори національного прапора, при вигляді яких мій син, Тарасик, завжди радісно вигукує: “Тату, це наш прапор!!!” (навіть якщо це пшеничне поле і небо). Гімн, слова якого освячені кров’ю героїв Небесної сотні. Ніколи не забуду, як звучав він на Майдані, особливо перед обличчям реальної загрози… Поезія Шевченка, Франка, Лесі… Дніпро і кручі… Карпатські гори і синє море… Цей перелік можна продовжувати нескінченно. 
Та передусім Україна для мене – це мої прадіди і прабаби, дідусі й бабусі, тато і мама, дружина і діти… Це мій рід і родина. Отже, – це я. І я не сам. Оце відчуття спільного кореня – це насамперед і є для мене Україна. Вірю, що коріння міцне, стовбур високий, а крона розлога. Це дерево не зламати – воно сильне і горде, як Залізняків дуб у Холодному яру… “І повіє огонь новий з Холодного яру”… Принаймні я в це вірю. Бо в мені теж горить цей огонь.

Павло Гудімов, 
музикант, арт-менеджер:
– За чверть століття ми поступово відчули, що є частиною великого глобального світу. Приємно згадати, що моя музична кар’єра почалася також у 1991 році, разом із тим, як Україна здобула незалежність. Але, скажу відверто, для мене важливішим є те, чим я зараз займаюся – сучасним візуальним мистецтвом. Виставки в галереях – результат елементарного культурного внеску для того, щоб Україна незалежна мала ідентичність, мала сучасність. Я вважаю, що культура є найголовнішою передумовою для розвитку, тим “скелетом”, на якому все тримається. 
Нас зараз починають приймати як культурну державу і ми нарешті стаємо конкурентноспроможними. Хоча, це – лише перші ластівки, коли нарешті наша влада зрозуміє, наскільки важливою є культура, наша ідентичність, то все вдаватиметься у нас значно простіше.
Але разом із тим, що ми отримуємо, повинні щось і втрачати. Зараз у нас є натхненні художники, люди з творчою мотивацією, мотивацією творчих поривів. Може з часом все стане значно легше, то і мотивація впаде, зменшиться кількість талановитих людей. Ми боремося за свою культуру – виборюємо її, як не дивно, докладаємо тих зусиль, які, вочевидь, зможуть стати прикладом для наступних поколінь.
Я – мільйонер виключно в культурній галузі. Мені б дуже хотілося, щоб із часом актуальним залишився лише єдиний вид ідентичності – ідентичність культурна, куди входитимуть культурний продукт, мова.
Дуже важливим компонентом є також екологічне існування, а саме його стан. Україна поки що стоїть тут на дуже низькій сходинці. Ми маємо думати над культурою поведінки, життя, екологічною ситуацією – все, що стосується нашої чистоти існування. Тут ми маємо зробити дуже стрімкий стрибок, бо якщо цього не станеться – залишаються страшні варіанти розвитку подій. Думаю, всі розуміють, що треба максимально берегти те, що ми маємо, займатися своїм розвитком, власною освітою. Особисто мені дуже хочеться, щоб із часом у нас до слова “держава” з’явилася приставка “культурна”.
Раніше, коли була залізна завіса  і люди втікали, то втікали насамперед задля свободи творчості, або щоб зберегти своє життя. Але зараз, якщо людські свободи на високому рівні, то чи є сенс у цьому? Я – за те, щоб наших людей підтримували тут, щоб північні, південні, східні чи західні наші сусіди не “висмоктували” наш інтелект. Аби цього уникнути, потрібно створювати комфортні умови для своїх людей.
Я займаюся українською культурою, дивлюся на неї в глобальному контексті. Мабуть тому я дуже прив’язаний до землі, до творчості, до людей. В гарному сенсі прив’язаний, звісно ж. Коли я чую слово “незалежність”, то мені відразу згадується фестиваль “Вивих” у 1991 році, коли лунала українська рок-музика, надзвичайно багато мистецтва, і наша незалежність тоді починалася з того, що ми просто почали бути собою.

Лілія Фльорко, 
кандидат філософських наук, доцент, викладач Львівського Національного університету імені Івана Франка:
– Я – оптиміст, тому якщо і були проблеми в молодої України, то завжди була також і віра, що це лише перші кроки і що в найближчий час вона твердо ходитиме по рідній землі.
Я розвивалась із Україною, дуже люблю свою Батьківщину і бачу всі її переваги. Комфорт інших держав – це те, що ми легко створимо, а все решта в України – найкраще! Коли моїй сім’ї запропонували переїхати в іншу державу (мені – на роботу), то син сказав: “За кордоном я можу хіба тимчасово повчитись, а тоді знання застосовувати у себе вдома”.
Плюсами у моїй галузі є, перш за все, що ввели дисципліну “Історія української культури” і тепер студенти мають можливість знати, що Україна – не “молодший брат”, а дуже багата, розвинена, велика країна. На мою думку, мінусами є наша залежність від... Ми мало продукуємо своє, всякими шляхами стараємось перехопити критерії інших країн і забуваємо враховувати нашу ментальність, наші особливості. Нашим розумним і талановитим спеціалістам не знаходиться місця для розвитку і вони творять науку не вдома. Це сумно і страшно.
Бачачи своїх студентів, впевнена, що через 25 років з моєї Батьківщини будуть брати приклад інші держави. Якщо ми навчимося себе поважати і знатимемо свою справжню історію, культуру, ми з любов’ю здолаємо все і будемо гордо і гідно називатись “українцями”.
Незалежність – це можливість розвитку, але асоціативно разом зі словом виникає “війна, названа АТО”. Теоретично ми незалежні, а практично рабські цінності нам ще довго потрібно викорінювати, як хабаз із городу.
Я вірю в силу України, мудрість українців, силу наших традицій і тому переконана, що в нас все буде найкраще, нам лише потрібно докласти трошки зусиль.

Галина Терещук, 
власний кореспондент Радіо Свобода:
– Думаю, що переважній більшості українців ці роки незалежності давалися далеко не просто, тому що були на початках економічні, соціальні проблеми, дуже багато людей залишалися без роботи, ринок для працевлаштування був до смішного мізерним. Можна сказати, що ці 25 років незалежності були роками пошуку: і себе, і свого становлення, вони були дуже нелегкими для кожного. 
Але якщо подумки повертати на ці 25 років назад, то, можу сказати, що ці роки були дуже цікавими, ми спостерігали за постійною динамікою, змінами. Можна також сказати, що ці роки були багаті як на зачарування людьми, так і на розчарування у них. Для кожного українця, як і для мене, це були роки осмислення історії своєї держави, тому що за цей час нам відкрили багато її сторінок – не лише фактажно відкрили, а вчили нас мислити над історією власної країни, роздумувати над тими чи іншими процесами.
Мені інколи здається, що за ці 25 років ми втратили більше українців, аніж за роки Голодомору. Ми ще просто не збагнули, наскільки великий пласт розумних людей покинув Україну. Тільки тому, що люди не давали собі раду – залишившись без роботи, вони змушені були виїжджати за кордон, там заробляти собі на життя. В результаті, закордон став їхньою домівкою, а ми втратили дуже багато розумних, освічених, талановитих людей. Це були люди, які не вміють красти і не мають “даху”, який би міг їх прикрити. Зараз еміграції залишаються поширеними, бо, на жаль, складається враження, що такі люди не є потрібними для України, для верхівки влади.
Якщо говорити про журналістику, то мені здається, що за ці 25 років можна було простежити різні тенденції. Українська журналістика була на великому підйомі у середині 90-х  або у 2000-х, з’являлося чимало цікавих медіа, якісних проектів, яскравих особистостей у журналістиці, було чітке усвідомлення того, що українська журналістика повинна працювати на свою державу. Але протягом останніх двох-трьох років можна спостерігати шалений занепад, що ми, на жаль, ще відчуємо з часом.
Журналістика в Україні чомусь має зараз тенденції до непрофесійності, до поверховості у виконанні роботи, своєрідного “швидко, живо і як-небудь”. Ми бачимо, що на телеканалах найбільший акцент робиться на кримінальних сюжетах, що є маніпуляцією над суспільством. Дивишся телевізор, а там – “чорнуха”, кримінал, відтак людина підсвідомо робить висновок, що вона живе у небезпечній країні і що влада тут нічого не робить.
Мені би дуже хотілося бачити Україну цілісною територіально. Хоча, мушу визнати, не дуже вірю в те, що нам вдасться повернути Крим чи окуповану частину Донбасу. Взагалі, чесно кажучи, дуже побоююся, що за ще чверть століття може змінитися геополітична карта цілого світу і не знаю, як у ній виглядатиме наша з вами країна.
Я чесно дуже хочу вірити, що за наступні 25 років відійде покоління людей “совку”, після якого прийде нова генерація, яка зможе зробити і зробить Україну сильною і стабільною країною. Зрештою, це ж гріх, якщо держава з таким розташуванням, з такими ресурсами, знаходячись у центрі Європи, перебуває в такому занепаді. 
На жаль, ми до сих пір не всі усвідомлюємо свою незалежність, дуже багато українців не розуміють взагалі, що таке – їхня держава, що вони відповідальні за неї. Я не знаю, чи українці навчилися любити свою державу за ці 25 років, бо мова, яка має бути об’єднавчою в народу, так і не стала домінуючою. Ми не знаємо своєї історії, ми не є горді нашими справжніми людьми. Насправді ми ще дуже кволо відчуваємо свою незалежність, себе незалежними і я хочу вірити, що для нас настануть кращі часи.
Зараз, коли я чую слово “незалежність”, то відразу уявляю нашу страшну історію, тому що багато віків українці мріяли про свою державу, коли їх мучили репресіями, нищив Голодомор. Знаю історії окремих людей, родин, яких виривали з корінням від рідної землі – це є найбільший злочин, це як вирвати серце в людини, тому, коли я чую слово “незалежність”, то в мене перед очима завжди постає образ мук наших українців. Я дуже хотіла б, щоб незалежність мені асоціювалася зі світлом, свободою, але на сьогодні це слово є дуже вистражданим, кволим, яке хочеться виплекати – так само, як і нашу з вами незалежність.

Оксана Караванська, 
дизайнер:
– Думаю, що з першого дня я бачила необхідність у тому, щоб Україна була більш українською, своєю, і всяко намагалася посприяти цьому. Для мене це завжди було пріоритетним у житті і в творчості, зокрема.
З початку незалежності ми всі починали з нуля, у нас було море позитиву, впевненості, надії. А зараз, думаю, ми знаходимося на такому болючому зламі. Хочу вірити, що цей злам уже перейшов негативний бік, що ми з вами вже на якійсь серединці, за якою йтиме позитив.
Для мене поняття “незалежність” у теперішньому світі є трошки знівельоване, бо, на жаль, ми всі між собою залежні. Дуже важливо, щоб Україна залишилася Україною. Мені здається, що українці мають консолідуватися в одне єдине суспільство, бо ми зараз усі дуже роз’єднані, розірвані. Найправильніше бачення України ще через 25 років незалежності – це Україна, яка буде мислити, як економічно єдина держава. Коли українцям з усіх регіонів буде однаково комфортно, то ніяких неприємних для українців питань не виникатиме.
Мені неодноразово пропонували покинути країну, інколи це були, можу сказати, фінансово дуже вигідні пропозиції. Зупиняло те, що, мабуть, у моїх генах є бабусині, дідусеві корені, які поклали своє життя за Україну, поневірялись по Сибіру. Відверто кажучи, інколи я задумувалася над правильністю такого вибору, але потім згадувала про своїх рідних, які померли за цю країну, а значить, я не можу покинути її.
Зараз у моїй галузі з’явилося те, чого ми прагнули багато років – українська мода нарешті стала існувати, вона є впізнавана у світі. Можна було, звісно, говорити, що ми самі по собі, окремо від “світової” моди, але насправді мода є дуже міжнародною. І те, що нас знають і впізнають – це дуже важливо, ми зайняли своє заслужене місце.

Іван Яремко, 
спортивний експерт:
– Я, як будь-який громадянин, тішуся тому, що є своя держава, що ми є незалежними. Як людина, яка цікавиться спортом, спостерігаю за виступами наших спортсменів на міжнародних змаганнях. Але навіть останні виступи українців у Ріо доводять, що на спорт і здоров’я нації у нас не дивляться серйозно, не приділяють належної уваги. 
Звісно, нам пояснюють, що зараз в Україні йде справжня війна, ми обмежені в коштах, але, на мою думку, не зовсім доречно тут прикриватися цими нашими проблемами. Бо ж якщо держава хоче, щоб спортсмени прославляли її, то вона завжди знайде можливість підтримати їх. На жаль, теперішня ситуація в спорті не є схожою на те, що ми стрімко розвиваємося.
Ми радіємо успіхам українців. У нас є сталевий кулак братів Кличків, найрозумніші дівчата – Марія Музичук, Анна Ушеніна, які здобували нагороди на чемпіонатах світу з шахів, Яна Клочкова, яка була нашою золотою рибкою на чемпіонатах, навіть Андрій Шевченко свого часу був найкращим футболістом у світі. Ми доводимо, що дійсно можемо здобувати перемоги, але це – окремі зірочки, які завжди є в кожній країні, а систематичної роботи, обіцяних у спорті реформ – цього всього, на жаль, немає. І така прикра ситуація не лише у спорті, а в будь-якій сфері. Люди чомусь стають лінивими, не хочуть розвиватися.
Я відвідав чимало країн, багато подорожував, але ніколи в мене не виникало бажання виїхати зі своєї країни, покинути свій дім. Не маю такого занепаду в думках, щоб хотілося кудись втікати від цієї реальності, хоч інколи мене й засмучує те, що я бачу. 
На мою думку, українцям просто бракує свого Мойсея. Приходить один президент, другий, третій, кожен принижує свого попередника, говорить: “Я буду кращим!”, а потім і його скидають. Нема у нас того Мойсея, який позбавив би нас від ще радянського мислення, щоб люди нарешті зрозуміли те, що живуть вони в Європі і повинні дотримуватися європейських цінностей.

Богдан Мелех, 
доктор фізико-математичних наук, завідувач кафедри астрофізики Львівського національного університету імені Івана Франка:
– Незалежність для мене – це бути вільним від зовнішнього примусу, щоб коли казати так чи ні, то тільки самому собі, коли вибір роблять не за тебе, а ти його робиш сам, з відчуттям відповідальності. Усвідомлення того, що Україна має бути вільною, тобто незалежною, прийшло до мене ще у школі (наприкінці 80-х), у якій я очолював Товариство Української Мови. Власне, тоді нас жахали тим, що наші прізвища (учнів та вчителів школи, що входили у раду Товариства) фігурують у списках КДБ. 
А далі був переворот ГКЧП, після якого Україна оголосила Незалежність. Навчаючись в університеті, їздив до Києва з друзями для підтримки другого Студентського голодування,  на Майдані багато розмовляв з людьми, навіть з одним із тодішніх депутатів. Чому були Студентські Революції “на граніті”? Думаю, через інерційність тодішньої влади. Але, як на мене, тоді влада, навіть у тому вигляді, що була, дійсно відчула себе незалежною та відповідальною, не мала ще страху перед Росією. Власне, може тому в нас не було тоді танків на Майдані.
Коли працював в астрономічній обсерваторії, то пригадується доволі довгий період безгрошів’я у другій половині 90-х, нам тоді тривалий час не виплачували заробітну плату і була повна непевність у завтрашньому дні, але якось за допомогою ближніх та віри у краще вдалося їх пережити. Ми тоді налагоджували роботу лазерно-локаційної станції у Брюховичах. Тепер ця станція – національне надбання. Паралельно працював над кандидатською дисертацією, тоді ж познайомився з відомими у всьому світі українськими науковцями, зокрема з Юрієм Івановичем Ізотовим (тепер академік НАН України) і його співробітниками. Власне на їхньому прикладі я відкрив для себе так званий науковий патріотизм. Адже вони спостерігають на найбільших телескопах світу, їхні результати відіграють ключову роль при розв’язку багатьох актуальних задач сучасної фізики галактик та космології. Їх би запросто прийняла будь-яка економічно розвинута країна, але вони вперто залишаються громадянами України, вказуючи під своїми прізвищами у своїх наукових статтях не якийсь крутий закордонний університет, а Головну астрономічну обсерваторію НАН України. Це – колосальна реклама успішності України в науці.
Ми потребуємо мудрих лідерів-патріотів, які робили б усе можливе для максимального збереження реальної незалежності України, які могли б перетворити географічне розміщення України з проблеми у перевагу. Але навіть при наявності таких лідерів, вони мають відчувати силу народу, яка має базуватися на його мудрості. Ми маємо бути сильними в науці, передусім природничій та технічній, бо саме таку науку розуміє весь світ, і саме така наука є основою створення ефективної високотехнологічної армії. Якщо реформи в освіті будуть вдалими, то на нас дивитимуться з повагою, і саме в цьому – основа нашої Незалежності. Якщо ж занедбаємо те, що маємо, виправдовуючись економічною скрутою, то перетворимось у націю споживачів, якою дуже легко керувати зовні і у менталітеті якої поняття незалежності виглядає якимось дуже вже складним і непотрібним.
Я дуже далекий від засуду науковців, які виїхали з України і зараз успішно працюють в науці. Адже вони це зробили не від солодкого життя. Їхній виїзд – це ще один наслідок гріха нашої влади, причому не тільки верховної, але й локальної. 
Чесно кажучи, минулого року у мене була пропозиція від польських колег працювати в них, цього року пропонували подумати над науковим проектом в Австрії...  Але для мене внутрішньо більш комфортно, незважаючи на невисокі зарплати, працювати тут. І виїзд за кордон для одружених передбачає також виїзд сім’ї. Моя дружина не в захваті від такої перспективи. Я – науковець. І якщо мене як науковця моя держава не потребуватиме, то я все одно залишусь науковцем, не забуваючи про Україну. А країна моя дорога мені моїм дитинством, рідними місцями, де ріс і мріяв про майбутнє. Приємно бачити, що багато чого з тих мрій вдалося втілити у моїй Україні.

Мар’яна Савка,
 українська поетеса, дитяча письменниця, перекладач, головний редактор і співзасновник “Видавництва Старого Лева”:
– Коли розпочалася історія зламу одного ладу і виборювання незалежності, то я ще була студенткою першого курсу. Для нас, студентів, це було одночасно пригодою, оскільки у такому юному віці такі речі сприймаються на великому ентузіазмі. Ми тоді були не цілком свідомими того, що відбувається довкола, але розуміли і усвідомлювали те, що не хочемо жити у старій країні. Якою б не була нова країна, як складно не давалася б вона нам, ми хочемо цього нового життя. Це був період, коли щоденно відбувалися якісь збурення, це був час, коли ми приходили на пари, а йшли на демонстрації, різні мітинги. Для нас це все-таки була революційна романтика. 
Коли країна отримала незалежність, то ми зрозуміли, що це та точка, з якої починається наше життя. Через деякий час країна потрапила у психологічно і економічно складний період. Усім було важко не тільки тому, що були порожні вітрини, на яких лежав томик В`ячеслава Чорновола “Лихо з розуму”, а ще й тому, що було багато речей, які ми елементарно не розуміли, не знали, чому країна тоне у такій депресії. Навіть через усі ці складнощі жодного разу не виникало думки, що можна про щось пошкодувати. 
Ми розуміли, що все це певні кроки, певні випробування. Інша думка, що ми можемо опинитися без своєї країни, без своєї незалежності, була просто неможливою. Це дорослішання країни насправді було дуже довгим і болісним, але все-таки воно відбувалося. Упродовж останніх років наша країна стала дійсно незалежною, і ми виросли разом з нею. 
Наше студентське життя було трохи затяжним дитинством, так і в України було задовге дитинство і складна юність. Тепер наша країна достатньо доросла та міцна, щоб бути самодостатньою і робити разом з нами, людьми, які виборювали цю незалежність, і з тими, котрі народилися тепер, свої самостійні та правильні кроки. 
У мене ніколи не було ані найменшого бажання виїхати за кордон, хоча можливостей таких було багато. Для мене завжди був дуже важливий внутрішній вибір своєї країни. Міцно відчуваю зв`язок з моєю родиною, з корінням і не стільки з минулим, як майбутнім моєї країни. Хочу бути впевнена, що ми маємо право на це майбутнє. Хочу жити в цій країні і хочу, щоб моя дитина тут жила. Тим паче, кожен письменник – це людина, яка живе у слові і мові. 
За останні роки стався досить потужний стрибок у розвитку нашої галузі. Відбулися серйозні зміни на книжковому ринку. Звичайно, нестабільна економічна ситуація, яка постійно нас переслідує, падіння національної валюти – це те, що дестабілізує ринок, але тим не менше кожен ринок тримається на споживачеві. А людей, які вибирають і читають книжку, не зменшується. В Україні збільшується кількість якісної книжки. 
Завдяки читачам наш ринок тримається, і він стає якіснішим. Читачі насправді поставили високу планку очікувань, і ми намагаємося відповідати цьому рівню. Українці вміють бути вдячними читачами, адже вони наші великі партнери у промоції книг. Нам важливий читацький відгук про книгу, адже читачі – це промоутери і носії цікавих ідей. Хочеться бачити віддачу у дітях, котрі виростають на цих книжках і стають справді гарними людьми, хорошими і конструктивними, людьми, які хочуть будувати свою країну, котрі усвідомлюють, що вони вже є активними учасниками цього процесу. 
Дуже тішуся, коли бачу молоді сім`ї з маленькими дітьми, і виявляється, що і ті батьки виросли на наших книжках, і вони вже малих виховують на наших книжках. Це мені поєднується з думкою про незалежність України, коли твоя країна створюється на твоїх очах. Кожен твій день йде на підтримку твоєї країни. Розумієш, що мусиш бути вдячним, бо коли немає вдячності, то немає власного розвитку. 
Я вдячна Україні за все, що у мене є, бо розумію всі складнощі, пов`язані з багатьма моментами, але знаю, що це єдина країна, яка дає мені життєву енергію, що згодом перетворюється на ті ж книги. 
Коли кажуть “Україна”, то мені одразу стає тепло від цього слова. Коли думати про зоровий образ, то він мені завжди бачиться у формі української карти.

Мар’яна Возниця, 
головний лікар Львівської обласної дитячої клінічної лікарні “ОХМАТДИТ”:
– Україна стала незалежною у дуже цікавий період мого життя, тому що закінчила школу у 1991 році, відповідно, свято останнього дзвоника було у мене ще у Радянському Союзі, а посвячення у студенти вже святкували у незалежній Україні. 
Для мене проголошення незалежності нашої країни було важливою і визначною подією, оскільки моя родина з репресованих, мою тритижневу маму разом з її батьками вивезли у Сибір. Загалом у моїй родині багато людей постраждали за свої переконання. Отож, з раннього дитинства я жила з думкою про вільність, незалежність України. Враховуючи той момент, коли Україна стала незалежною, то це була для мене не нова річ, я ж завжди знала, що так має бути. 
Звісно, що часи були різні, не було просто, тому що батьки були лікарями, а у 90-их почалася криза. Був такий момент, що я поїхала до Америки і навіть прожила там рік, але я повернулася назад. Тоді я подумала, що нашій країні всього-на-всього чотири роки, не можу тут все покинути, залишитися у чужій країні, мушу робити щось для своєї держави. 
Мій чоловік, з яким я познайомилася і з яким ми вирішили згодом стати подружжям, поділяв мої переконання, що треба працювати і виховувати наших дітей в Україні. Мали спільну думку, що батьки свого часу нам вистраждали майбутнє, то нам точно не є так важко, як було їм. Ми завжди працювали і намагалися бачити оптимізм.
У житті були різні періоди, коли я була більш чи менш політично активною. Але ці речі ніколи не робили мене байдужою. 
Мені досі боляче і складно розуміти, коли деякі колеги, знайомі чи друзі роблять вибір жити десь-інде, лиш би не в Україні. Але я вважаю, що найкрутіші, найдемократичніші держави світу будувалися значно триваліший час, аніж той, що має Україна. 
Коли ми починаємо перекладати відповідальність на когось, крім себе, то я завжди ставлю собі запитання: “А що я зробила для того, щоб в Україні було краще жити?” Якщо кожен запитав би себе про це, то в нашій країні точно би щось змінилося. Якщо б ми не легковажили з виборами, не легковажили щоденними своїми обов`язками, роботою, коли б ми не легковажили вихованням наших дітей, коли ми б не кидали сміття поза урну, дотримувалися якихось елементарних речей, то зміни не забарилися б. 
Для мене День Незалежності – це одне з найбільших свят, які є в нашій країні чи моїй родині. 
Закінчилися Олімпійські ігри і кожен раз, коли чула слово “Україна”, плакала, мене розпирала гордість. Це моє! Я – українка! 
Стосовно медичної галузі можу сказати, що є дуже багато змін, які мали би ще відбутися. 25-річні реалії відкинули ту систему охорони здоров`я, яка була в Радянському Союзі, але натомість не придумали жодної альтернативи. 
Звичайно, якщо є великий корабель, велика система, то вона буде плисти сама по собі навіть якщо ніхто нею адекватно не керує. Це якраз той приклад, що відбувається з українською сферою охорони здоров`я зараз: недофінансована, відкинута і забута. На жаль, це не є річ, про яку можу сказати оптимістично, але коли змінюються міністри, що теж непогано, то врешті-решт знайдеться людина, яка буде готова взяти на себе до кінця відповідальність. Це бажає ліпшого, але ж Рим за один день не будувався. 
Я є реалісткою, тому не буду нічого фантазувати, але мені хочеться, щоб ми, українці, насамперед зрозуміли, що ми або маємо державу, або її не маємо. Якщо тут хтось постійно живе і постійно нарікає на нашу державу, то треба подумати, а що зробити, щоб її змінити, а тим, які сидять і тільки нарікають: “А чому я маю щось робити? Мені ж належиться!”, мабуть, треба шукати іншу державу. Треба з оптимізмом і розумінням, а найголовніше – разом підходити до вирішення наших проблем.

Олександр Поронюк, 
керівник Західного регіонального медіацентру Міністерства оборони України:
– Пригадую, як у 1991 році проходив службу на Поволжі. Коли створили Українську державу, наш новостворений уряд запропонував українським військовим повертатися додому. Тоді я так само, як і сотні тисяч інших, відправив рапорт і з допомогою друзів зміг повернутися в Україну. 
Спочатку, перші п’ять років було неймовірно важко: згадайте, економіка нашої країни стрімко падала в мінус. Я, будучи капітаном, отримував зарплату, яка була еквівалентна двом каністрам пального.
Знову ж із тим, зрозуміло, що це явище – тимчасове, що Україна – сильна, потужна, має багато ресурсів і можливостей. Зокрема і людські ресурси, які є дуже важливими для будь-якої держави. Завжди казав, що краще Львова, краще України в мене нічого немає. Я тут буду до останнього свого подиху.
Хочу сказати, що зараз, незважаючи ні на що, виросло чудове покоління молодих українців, які не знають вже дороги назад, а дивляться тільки вперед – до чистого і світлого майбутнього, а не до абсурду, будівництва комунізму тощо. Я переконаний, що ми будемо жити в нормальних, цивілізованих умовах на рівні з іншими країнами.
Те, що зараз робить український народ, а саме зупиняє навалу ідіотизму і непередбачених агресивних ідей нашого північного сусіда – Росії, не може не викликати відчуття гордості за свій народ. Ми вистоїмо, хоча це буде дуже складно. Розумію, що багато родин втратили своїх рідних – найдорожчих і найкращих. Багато наших хлопців отримало поранення – фізичні і моральні травми. Також із боку економіки маємо шалені втрати, але я переконаний, що, попри всі труднощі, ми будемо пробиватись нагору впевненим темпом. Я, як будь-яка людина, завжди вірю тільки в краще.
Чуючи слово “незалежність”, у моїй голові постає образ сокола, що розправив крила у блакитному небі, над яким сяє сонце. І цей сокіл – не що-небудь інше, а наша з вами країна.

Андрій Великий, 
ведучий радіо “Львівська Хвиля”:
– Так дивно, що роки незалежності мали б бути складнішими на початку, але, як виявилося, непростими для нас стали останні роки, коли ми почали її реально здобувати. Якщо раніше ми були незалежними лише формально, то реально – ще ні. Я можу назвати себе людиною досить оптимістичною – так мені пощастило в житті. 
Але я пам’ятаю і скрутні роки часів мого студентства, після яких був стрімкий розвиток… Не можу собі дозволити сказати так, як часом чую, що “все у нас погано”… Це ж країна, ми її маємо любити! Я побував у багатьох країнах, і є плюси у кожної з них, але так само плюси є і в Україні. Так, у нас не все ідеально, але щоб усе не було погано, то треба щось робити, щоб усе було добре!
Розвиток радіо в Україні за ці 25 років відбувався “хвилями” – то розквіт, то занепад. Зараз, безумовно, маємо визнати, що продовжується хвиля розквіту. Стосовно музичного контенту, то можемо почути нарешті якісну, нову українську музику, це додає навіть упевненості в нашому майбутньому. Те, що були квотні питання, тішило і “Львівську Хвилю”, і, зокрема, мене, бо ми бачили, що буде нарешті підтримка українського виконавця.
Як Україна може змінитися ще через 25 років? Тут усе залежить від нас із вами. Можу сказати, що я особисто робитиму все, щоб змінити її на краще. Ми маємо любити, цінувати своє – це дуже важливо, щоб українці позбулися того комплексу меншовартості. 
Зараз я дуже багато спілкуюся з молодшим поколінням, вони є зовсім іншими, але коли їм доводиться потрапляти у ще “совком” сформовані колективи, то, звичайно, не всі вони мають витримку, щоб тримати цю лінію. Та навіть попри таку ситуацію, це зовсім інші діти, які, до прикладу, не знають Альони Апіної і її “Он уехал прочь на ночной электричке” та інших таких пісень, які в адекватних людей можуть викликати рак мозку. А саме такі пісні колись були основами вечірок, концертів. Вони – нове покоління – виросли на іншій, кращій музиці. 
Також безумовним плюсом є популярність інтернету і соцмереж, що дало шалений ривок розвитку. До прикладу, якщо б я у 90-х навчався і мав такий самий доступ до інформації, яким він є зараз, то все було б значно зручніше і ми були б уже значно вище.
Я люблю свою країну. Пропозиції покинути країну постійно були, але можливо мені так доля дала, що я не мав гострої потреби, як у тих людей, що вже вимушені були поїхати. Я ніколи не допускав такого, щоб мене можна було зламати і позбавити того, що любиш: своєї країни, свого міста, своїх рідних, близьких, а також свого колективу, своєї роботи. Я прийшов на “Львівську Хвилю” 14 років тому і з перших секунд намагався робити те, що треба – робити модною українську ідею. Не треба ж бити когось чи казати “ви нічого не розумієте”, ні. Достатньо просто якісно виконувати свою роботу, подавати меседжі про важливість свого, рідного і тоді тебе обов’язково почують.

Остап Сливинський, 
поет, перекладач, літературознавець:
– За ці 25 років Україна з території стала державою, ось головна зміна. Ми десь років 15 думали, що робити на цій землі, раптово звільненій від чужих владних амбіцій, потім чужі амбіції почали поступово вертатися, але й ми почали нарешті робити спроби (трохи вдалі або дуже невдалі) щось тут облаштувати, і так триває досі. Що вдалішими є наші спроби, то агресивнішими є чужі амбіції. Поки що перетягуємо цей канат. Але ми – як держава – вже суб’єкт, а не об’єкт, і цього усвідомлення нам уже ніхто не відбере. 
Стосовно моєї галузі, то дехто каже, що в часи незалежності українські письменники не стали писати краще, ніж раніше. Не вірю. У літератури – як і в культури загалом – з’явилася свобода, а свобода ніколи не робила мистецтво гіршим, тільки кращим. 
Не вірю в якусь особливу силу езопової мови, недомовок і обережності, вірю в силу вільного жесту. А тих, хто готовий до вільного жесту в умовах несвободи – завжди одиниці. А ще – з’явився і розвинувся книжковий ринок, виникли літературні ярмарки і фестивалі, які нарешті здорово конкурують між собою, розвинувся літературний інтернет. Водночас, так і не виробилися загальні книжкові стандарти якості (тобто великі гравці на цьому ринку нерідко пропонують найменш якісний продукт), зовсім занепала паперова літературна періодика. Виглядає так, що з журбою радість обнялась, але все-таки радості набагато більше.
Якось були пропозиції, які за мого бажання можна було використати як привід для еміграції. Але я загалом дуже побоююся еміграції, потреби до когось “проситися”, жити на якихось якщо не вовчих, то овечих правах. Тому я для себе вирішив: якщо еміграція, то лише тоді, коли стане зовсім нестерпно, коли буде пряма загроза для життя. 
Мене цілком влаштовує якесь таке маятникове існування, я люблю повертатися в Україну щоразу після відряджень чи відпочинку. І, чесно кажучи, останніми роками роблю це з дедалі більшою радістю. Попри все, тут немає застою і розпачу, який був ще 2-3 роки тому і бив по голові в перші ж хвилини після повернення. Тут – мої близькі, тут – мова, тут люди, яких я найкраще розумію, і це взаємно. Тут перешкоди, які роблять мене сильнішим, бо вони мені відомі. 
Як би я описав незалежність? Незалежність – це рух, дорослість, впевненість, оголеність, щирість. Також незалежність – це парадність, шум, стройовий крок, пафос, граніт, монумент. Сподіваюся, перший асоціативний ряд колись-таки витіснить другий.

Роксолана Богуцька, 
дизайнер:
– Дякуючи тому, що Україна стала самостійною, утворилася я як дизайнер. Завдяки незалежності нашої держави з'явилися такі поняття як український дизайн, як українська мода. Тобто ми отримали можливість працювати не просто у будинку моделей під керівництвом якоїсь худради, а змогли вільно творити. Вже навіть не кажу про свободу на все українське. 
Коли закінчувала Львівську академію мистецтв, то ми, можна сказати, з Україною разом починали. Ми починали вчитися і підняли наше самобутнє, українське. Це стало фундаментом моєї науки, центром моєї роботи на майбутнє. Дякуючи тому, я ствердилася як український дизайнер. 
Ніколи би український дизайнер не з'явився на світових подіумах, якщо б не було української держави. Так само як українські спортсмени, українські співаки і взагалі українське мистецтво не могли б про себе заявити. А так ми з'явилися не як якась підтечія, а як самобутній великий народ. Ми це змогли зробити і будемо ще багато років це продовжувати. А це значить, що молоді талановиті послідовники, дизайнери будуть мати розв'язані руки.
Бажання виїхати за кордон було на самому початку моєї творчості. Коли стала на відкритий шлях після завершення навчання, то ще не до кінця розуміла, чим маю займатися, що робити у цьому житті. Однозначно були такі думки, тому що в цей момент були величезні хвилі еміграції, багато наших громадян покидали Україну, тому що було дійсно важко. 
На сьогоднішній момент ні краплі не шкодую, що залишилася в Україні. Упродовж років об'їздила багато держав і не як емігрант, а приїжджаю як людина, яка представляє державу Україну, яка представляє українське мистецтво, але жодного разу не соромлюся сказати, що я з України, що я українка. Все, що я пропоную показати зі своєї творчості, стосується України. 
Не можу сказати, чи ніколи не застаріють етноелементи, які зараз надзвичайно популярні, які використовують всі у різних величинах: багато, мало, трошки. Неможливо сказати чи передбачити. Все змінюється, тенденції теж рухаються. Ми зараз на піку цієї моди. Чим більше нам хочуть розказати, що ми не маємо права, не маємо можливості працювати, бідні, нещасні, тим більше українці хочуть одягати українське, принаймні якийсь елемент, хоча би якусь українську прикрасу. Я не можу стверджувати, що це ніколи не зміниться, але сподіваюся, що воно буде якомога довший час популярним. Ми багато років були під кимось, роками не відчували свободи, яку маємо 25 років. Лиш би нас не зламав ніхто. Тому думаю, що будемо ще багато носити і хотіти українське, бути носієм українського. 
Мода на етно є страшенно популярна у всьому світі. Ми маємо своє джерело творчості, мистецтва, яке показуємо світові. 
Для мене вишиванка – це копія і дослідження старої вишиванки. Вишиванка у новому образі і новому тілі, в модерні, в якомусь модному силуеті. Люблю український орнамент як такий, люблю українську вишиванку, але страшенно ненавиджу, коли її починають на сучасний лад “вдосконалювати”, не маючи для цього ні підстав, ні жодних смакових уповноважень. Це по-варварськи, коли знущаються над українською вишиванкою, це страшенно дратує. Українська вишиванка має древнє коріння і вона вже до нас настільки придумана, розроблена, це душа нашого народу, це наше коріння. У кожному елементі є якийсь текст і підтекст, є щось закладено, кольорова гама відповідає кожному регіону України. Просто знущатися над вишиванкою – оце той період, коли в Україні зробили “шароварщину”. 
Для мене вишиванка – це дослідження старого. Якщо використовую певний орнамент, тоді це обов'язково копія старовинного елементу, копія кольорової гами. Завжди говорю про те, що хочу українському орнаменту дати друге життя, дати майбутнє, але в сучасній, модній обробці. Це речі для мене важливі, оскільки варто берегти те, що упродовж багатьох століть хотіли знищити. І я б не хотіла, щоб зараз це знищили ми.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.1970 / 5.02MB / SQL:{query_count}