Із Ужгорода до Харкова… босоніж

Учасники мандрівки Prostoboso Іван Онисько і Юрій Регліс без грошей, речей та взуття долають шлях завдовжки 2080 кілометрів. «Пошта» поспілкувалася з мандрівниками під час їхнього перебування у Львові

фото: прес-служба ЛМР
Іван Онисько і Юрій Регліс майже місяць тому розпочали свою чотиримісячну пішу подорож з Ужгорода до Харкова так званим “Вишиваним шляхом” (за визначенням однойменної громадської організації. – “Пошта”). Назвавши свій проект Prostoboso, вони відмовилися не тільки від грошей та речей, а й від взуття. Цією мандрівкою хлопці намагаються популяризувати внутрішній туризм в Україні, а також подолати деякі стереотипи туристів щодо подорожей. 
Вони досвідчені мандрівники: Іван у свої 27 років відвідав уже 28 країн світу, серед яких країни Західної Європи, Африки, Азії, а Юрій подорожує недавно, проте вже встиг побувати у 24 країнах Європи. Познайомилися вони два роки тому на Революції Гідності і коли дізналися про “Вишиваний шлях”, то вирішили пройти цей маршрут в оригінальний спосіб. 
“Вишиваний шлях” – но­востворений маршрут з Ужгорода до Харкова, який пролягає через десять областей України. Його можна пройти пішки чи здолати на велосипеді. Розробників надихнула мандрівка Анатолія Циркуна Європою, який п’ять років тому пройшов “Шлях пілігримів” у Іспанії. Тепер схожий, але набагато довший маршрут є в Україні. Відчайдушні мандрівники намагаються дотримуватися маршруту, та оскільки йдуть босі, то більше прямують селами. З великих міст пройшли Ужгород, побувають у Житомирі, Києві, Полтаві, Харкові. Окрім названих міст, їхній маршрут охоплює безліч живописних куточків та архітектурних пам’яток України.  “Пошта” поговорила з Іваном Ониськом і Юрієм Реглісом про цю подорож.
– Як у вас виникла ідея такого проекту і чому він називається Prostoboso?
Іван: – У березні цього року я завершив свою подорож автостопом до Китаю. І коли повернувся, керівники громадської організації “Вишиваний шлях” запропонували мені розповісти про неї. Мені дуже сподобалася їхня концепція. Тоді ми з Юрком вирішили пройти їхній маршрут “Вишиваний шлях” без речей, без грошей і без взуття. Ми не є учасниками цієї організації, але хочемо, щоби люди щонайбільше дізналися про цей маршрут. Для нас це й неабияке випробування. Всі думають, що для того, аби подорожувати, потрібно багато грошей. Хочемо зруйнувати ці стереотипи не тільки у інших, а й у себе.
Наші ноги досі відчувають, як ми хотіли до Львова
Юрій: – Назва нашого проекту Prostoboso, бо хочемо довести, що в цьому житті насправді багато речей дуже прості і що гроші не відіграють такої важливої ролі, як прийнято вважати. Світ можна пізнавати по-різному, і коли ти йдеш босий, без взуття, ніби вмикається додатковий вимір, який раніше був невідомий. І тоді ти пов­ністю сприймаєш простір, у якому рухаєшся. Здається, це позбавлене рації. Але немає рації і в тому, що ми просто дивимось на небо, але хтось від цього отримує задоволення: небо над нами є і воно прекрасне.
– А що ж тоді ви взяли зі собою?
Іван: – Маємо зі собою найнеобхідніші речі, зубні пасти, щітки, паспорти, телефони, зарядні пристрої до них, камеру, пінцет, голку, пляшку води. У дорозі нажили дощовики, мазь для ніг. Нам часто дарують сувеніри. Веземо тепер зі собою “Дрогобицьку сіль”, “Мішечок щастя” зі Львова, іконку Діви Марії з Тухлі.
Юрій: – Попри те що подорожуємо без грошей, нам часто їх дають. Якось добрі люди дали нам пакет їжі зі собою, і коли ми відійшли подалі й розпакували його, щоби поїсти, то побачили там 50 гривень. Не розумію, чому люди, виявляють свою симпатію у грошах?..
– Як вирішуєте свої природні потреби, де їсте, ночуєте, які загалом трапляються труднощі на вашому шляху?
Юрій: – Просимося на нічліг. У перші дні нам часто відмовляли, але тепер, коли про нас знає більше людей, навіть самі запрошують. Пригощають теж часто там, де ночуємо. Дорогою зустрічаємося з друзями, які виявляють бажання нас нагодувати. Ночували, до речі, в цікавих місцях: у лікарні, школі, готелі. Труднощі, звісно, трапляються – травмуються і болять ноги, рветься одяг, який треба зашивати.
– Скільки кілометрів шляху долаєте за день?
Юрій: – Наша середня швидкість становить 16 кілометрів на день. Плануємо до листопада, до перших сніжинок, цей шлях пройти. Найбільший рекорд донині ми поставили, коли ішли саме до Львова. Мабуть, дуже хотіли сюди потрапити. Виконали подвійну норму, пройшовши 32 кілометри. Наші ноги досі відчувають, як ми хотіли до Львова.
– А що під час подорожі вас вразило найбільше?
Іван: – Найбільше вражають люди. А з об’єктів найбільше запам’ятався замок Сент-Міклош, що в селі Чинадієве на Закарпатті, особливо екскурсія Йозефа Бартоша, а також стара Святоюрська церква в Дрогобичі.
Юрій: – А мене приємно дивує Львів, бо коли потрапляю сюди раз на півроку, то тут усе постійно змінюється на краще. Стираються кордони між Європою та Україною. У Львівській  області на багатьох державних установах майорить український прапор і прапор Євросоюзу, тому таке враження, що ніхто не чекає ніяких рішень із Брюсселя. Ми вже відчули себе європейцями.
– Чи зауважили ви якусь відмінність між українськими туристами та європейськими під час своїх колишніх подорожей?
Іван: – Відмінності між туристом і мандрівником є завжди як у нас, так і за кордоном. Турист відрізняється від мандрівника тим, що йому пропонують готовий об’єкт, екскурсію і так далі, і йому цього достатньо. А мандрівник попри туристичні об’єкти спостерігає за реаліями життя, що набагато цікавіше.
Юрій: – А я раніше думав, що у Європі більше цікавих місць, аніж в Україні. Я шокований, що так помилявся… 
– Що можете порадити тим, що захопливо за вами спостерігають, але не можуть відважитися на таку подорож, бо, як завжди, робота, сім’я, діти?..
Юрій: – Треба в житті робити те, що тебе захоплює. Всі обмеження умовні і уявні. Хоча якщо людині подобається жити більш звично і стабільно, мати роботу, квартиру, машину, то це також робить її щасливою.
– Чим ви займалися в житті до того, як почали подорожувати?
Іван: – Я за фахом філолог. Вивчав іноземну мову, працював перекладачем з німецької, гідом із активного туризму, велогідом в Криму, Карпатах, а також  у Кенії й Танзанії. 
Юрій: – А я управлінець, за фахом економіст. На останній роботі обіймав посаду керівника громадської організації, до того часу працював менеджером з підбору персоналу.
Плануємо до листопада, до перших сніжинок, цей шлях пройти
– Як люди реагують на вас? Чи воліють приєднатися до мандрівки?
Іван: – Ми відкриті до людей. Буває, що до нас приєднуються люди. Інколи навіть проходять з нами якийсь відтинок шляху босоніж. Це дуже надихає! Як нас тільки не називали під час цієї мандрівки: і бджолярі, і пасічники, бо ми вдягнені у вишиванки та брилі, і навіть хоббіти (Сміється). Найкращий дотеп чули від велосипедиста, який перегнав нас дорогою, кажучи: “О, Control C і Control V”. Та й справді, зі спини ми дуже подібні.
Юрій: – Люди з нами часто розмовляють, жаліються на своє життя, бо така вже ситуація в країні, багато негативу, а тоді дивляться на нас – босих, без грошей – і їм стає легше на душі, бо вони усвідомлюють, що так теж можна бути щасливим. І ми раді, що можемо когось втішити. 
– Чим плануєте зайнятися після подорожі?
Іван: – Те, що ми робимо, набуло великого резонансу. Є гарна ідея проїхатися Україною з презентацією документального фільму з нашої подорожі. Можливо, будуть ще якісь мандрівки босоніж. 
Розмовляла
Ірина Левицька
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.3297 / 4.42MB / SQL:{query_count}