Сім’ї бійців: як і чим можемо допомогти

“Пошта” довідалася, в якій ситуації опинилися рідні військових, що воюють на фронті, хто їм допомагає у Львові і чого їм зараз найбільше бракує

фото: Андрій Польовий
У Центрі допомоги сім’ям учасників АТО Народної Самооборони Львівщини, що на вул. Виговського, 29-а, зі самого ранку кипить робота. Волонтери перебирають одяг і формують пакунки для рідних бійців, які воюють. Не забувають вони і про сім’ї загиблих Героїв.
Збоку стоять уже розфасовані коробки з продуктами довготривалого зберігання. В них – пакети макаронів, крупи, чай, кава, консерви, солодощі різні. Ця допомога скоро потрапить до своїх адресатів – рідних військових. Доки бійці на сході захищають державу від агресора, львівські волонтери стають опорою для їхніх родин.

Про милосердя по-львівськи 

Майже рік у місті й області, як писала “Пошта”, діє волонтерська ініціатива – Центр допомоги сім’ям учасників АТО, в якому небайдужі містяни та вимушені переселенці збирають усе найнеобхідніше сім’ям учасників антитерористичної операції. 
Волонтери розповідають, що найскрутніше доводиться тим родинам, де є маленькі діти. Дуже багато військових — молоді хлопці, які нещодавно створили сім’ї. Війна навіть не дала їм змоги дочекатися народження первістків! Про щасливу звістку бійці дізнаються, перебуваючи на фронті.

У центрі більш ніж 60 волонтерів не покладаючи рук допомагають дружинам бійців, дітям і батькам вояків. Зараз під опіку вони взяли більше двох сотень таких сімей. Надають волонтери як гуманітарну допомогу, так і психологічну та юридичну підтримку. 
Ірина Роман, співкоординатор напрямку допомоги сім’ям військових Народної Самооборони Львівщини, розповідає “Пошті”, що організація працює щодня, крім неділі, з 10.00 і, буває, до пізнього вечора. Серед волонтерів більшість тих, чиї рідні на сході, адже що, як не власний досвід, може стати тим переконливими аргументом, аби почати волонтерити. 

Більшість активістів – жінки

“Всю зиму ми плели сітки маскувальні, зараз працюємо над маскувальними костюмами. Нам допомагають жителі сусідніх будинків, прихожани церкви, друзі та знайомі. Співпрацюємо зі Спілкою політв’язнів, репресованих у Польщі. Вони звернулися до нас, розповіли, що в Польщі збирали допомогу для вдів по всій Україні — продукти. Наше завдання – переслати посилки до адресатів, – розповідає Ірина Роман. – Поляки самі перевезли вантаж через кордон. Наша допомога давно вийшла за межі області”.
Зі слів співрозмовниці, допомагають центру і місцеві бізнесмени. “На Великдень нам привезли дуже багато пасочок, яєць, солодощів. Усе це для сімей бійців приготували. Маємо благодійників із Мюнхена, Штудгарта, що в Німеччині, з Греції. 
Допомагає українська діаспора з Італії. Бачу Україну без кордонів. Милосердя нині – українське поняття”, – зазначила волонтерка.

Про потреби сімей бійців: від пелюшок і до харчів

Окрім допомоги з-за кордону, родини бійців самі допомагають одні одним, наприклад, дитячий одяг приносять. Загалом потреб багато: пелюшки, каші, дитячі суміші, одяг, засоби гігієни. Та найбільше сім’ї потребують моральної підтримки й уваги. 
“Тепер і шпиталь Шептицького нам допомагає – надає безплатну медичну та психологічну допомогу сім’ям бійців. Ми телефонуємо рідним військових, хто потребує таких послуг, записуємо їх на прийом”, – розповідає Ірина Роман.
Велику увагу волонтери приділяють дітям бійців. Наприклад, дружина учасника АТО проводить майстер-класи для дітей віком від трьох до 13 років у Музеї Івана Труша – вчить їх паперового квілінгу, робити витинанки з паперу та працювати з гофрованим папером. Діти бійців зараз роблять листівки до Дня матері. В заняттях беруть участь як маленькі містяни, так і жителі області. В центрі волонтери стали великою дружною родиною. 
“Тут здружилися діти учасників АТО, переселенців, і малі, і старші, і студенти. Оте розуміння, що я приношу користь, дуже впливає на формування особистості. Якось тринадцятирічна донька нашої волонтерки Ірини допомагала нам: упродовж дня завантажувала базу даних, списки вдів. За той рік ми всі одночасно порозумнішали, а діти подорослішали, – зазначає співрозмовниця. – Напевно, згадали, що ми – одна нація, тож перестали так дерти носа. Люди стали гуманнішими. Але, Господи, якою ціною нам вдається це усвідомити! Є вдови, які залишилися з двома, трьома дітьми”. 
Ці люди ніколи самі не прийдуть просити, мовляв, їм не вистачає продуктів чи грошей дітям на одяг або взуття. Вони не скажуть, що їм важко. Ці люди не знають, як дочекатися чоловіка з фронту, звідки взяти сили і терпіння.

“Були випадки, коли приходили батьки дружини бійця, мовляв, жінка дуже переживає, що чоловік на фронті, перестала доглядати дворічну дитину, постійно дивиться у вікно, закрилася від світу. Ми намагаємося таким людям допомогти, спілкуємося з ними, заспокоюємо. Є дуже важкі випадки. Наприклад, чоловік зник торік у вересні, а жінка не хоче усвідомлювати, що він загинув. Це така психологічна криза, коли бажане мимоволі видають за дійсне. А трирічна дитина страждає від того”.
Йдеться про випадок, коли зникли 19 бійців 24-ої бригади. Тіла деяких вояків знайшли, ідентифікували, а про чоловіка цієї жінки ані слуху. Тож зараз сім’я не отримує жодної допомоги. Є загроза, що їх навіть можуть вигнати з військового гуртожитку. “Пошта” поспілкувалася з волонтерами, які допомагають сім’ям учасників АТО, довідалася, що їх спонукало ними стати і як ця робота вплинула на їхнє життя.

Коментарі

Ірина Василенко, волонтерка:
– В мене є робота — працюю директором однієї львівської фірми. Волонтерство виснажує, особливо морально, та намагаюся про це не думати. Увесь свій вільний час проводжу в Центрі волонтерства. В неділю в нас вихідний. 
Не скажу, що волонтерити — радість. Це, радше, потреба. Навіть не думала, чи те, що я роблю, мені подобається. Сюди приходять молоді жінки, які втратили своїх коханих. На це страшно дивитися. Хочеться хоч якось їм допомогти. А привела мене сюди моя донька. Активісти із Залізничної сотні порадили мені відправити її волонтерити, аби та час даремно не гаяла на вулиці. А сталося так, що я тут частіше буваю за неї. 
Маргарита Мельська, волонтерка:
– Отримала посилку з Брюсселя для військовослужбовців і їхніх дружин. Тоді мій чоловік був у Новобогданівці. Принесла ту допомогу в центр, залишила свої контакти. З його співкоординатором Іриною Роман познайомилася ще раніше. Коли чоловіка відправили в зону АТО, не могла оформити пільги. Тоді вдруге звернулась у центр. 
Через чоловіка познайомилася з волонтеркою Галиною Трач. От так і почала волонтерити. Звісно, я тут не щодня, лиш у вільний час. Зараз у декреті, маю двох діток, яких треба доглядати. До роботи в центрі долучилася ще торік восени. Здебільшого допомагаю сортувати одяг.
Галина Трач, волонтерка:
– Я також дружина учасника АТО. Мені координатор напрямку допомоги сім’ям військових Народної Самооборони Неля Васюта якось подзвонила, сама мене знайшла. До того ми з нею знайомі не були. Вона пропонувала мені продукти. Я відмовлялася, казала, що їх можна пораненим віддати. Якось розговорились, і Неля розповіла, що в центрі організовують такий проект до Свята Миколая. Я ж підприємець, займаюся дитячими іграшками, тож подумала, що можу чимось допомогти. Так почалася моя співпраця з центром, моє волонтерство. 
От збираю одяг. Багато його треба. Є сім’ї, де мами приїхати не можуть, причина – робота, діти, садочок. Я от підбираю їм одяг відповідно до віку дітей, формую пакунки і передаю, розвожу містом, у райони. Працює з нами вдова Оксана. Чоловік був пілотом, загинув торік у червні. Днями з нею зідзвонилась, у неї є дворічна донечка. Для них одяг вже упакувала. 
За рік ми, волонтери, всі одночасно порозумнішали, а діти подорослішали. Люди стали гуманнішими. Але, Господи, якою ціною нам вдається це усвідомити!
Жінки не наважуються зателефонувати і попросити, сказати, що їм чогось не вистачає. Сама дзвоню, розпитую, так би мовити, нав’язуюся їм. Переконую, що нічого страшного, якщо вони прийдуть у центр. Усі здебільшого кажуть, нехай ту допомогу віддадуть пораненим або ж сім’ям загиблих. Ми ж переконуємо, що таким людям також даємо, мовляв, ви їхнього не заберете. 
Ті люди, чиї родичі в АТО, відрізняються від решти. Війна постукала не в усі двері. Але ми то дуже гостро відчули, мабуть, тому і згуртувалися. Волонтерити почала торік восени. Моя робота – здебільшого обдзвонювати. Наприклад, коли є продукти, приїжджає мій син, і ми розвозимо їх додому людям. Хтось сам до мене приходить. Передаємо у Яворів, Стрий, у різні села. Вже всіх локацій не запам’ятати. Організовую також дитячі заходи, відпочинок дітей учасників АТО. В “Скайпарк” ходимо, кінотеатри. Коли чують, що це для дітей учасників АТО, зголошуються і представники великих компаній, аби допомогти та посприяти дитячому відпочинку.
Ілля Цуркан, волонтер:
– Я родом із Криму. На півострові прожив 24 роки. У Львові в мене є брат. Був період у житті, коли впав духом. Тоді брат запропонував приїхати до нього. Сюди приїхав у вересні 2013-го перед Революцією Гідності. Коли війни ще не було, працював на будівництві. Коли розпочалися воєнні дії, приєднався до місцевої сотні Самооборони в чергову групу. 
Вже більше року патрулюю Львів. Водночас волонтерив, збирав харчі, всі необхідні речі для бійців, допомагав у Центрі збору допомоги для сімей учасників АТО. Думаю, більше користі з мене буде на фронті. У Львові більш ніж півроку проходив бойову підготовку у спеціальному таборі за містом, який також волонтери організували. Певен: це моє покликання. Я завжди хотів служити у війську, та сталося так, що за станом здоров’я не підходив. 
Довго вагався, йти добровольцем чи контрактником. У мене не на меті поїхати в зону АТО, постріляти і хвалитися, що був на війні. В мене довготривалі плани. Після зони АТО, якщо все добре буде, хочу вступити у військовий виш, здобути освіту, з армією все життя планую пов’язати. Наступного тижня вирушаю до війська. 
Галина Штогрин із 10-місячною донечкою, волонтерка:
– Мої обов’язки в центрі – доставка адресної допомоги з Польщі. Волонтерити почала, бо побачила, що в суспільстві виникла потреба в цьому. Зараз не можна сидіти склавши руки. Приходжу в центр із донечкою, їй 10 місяців. Удома її залишити ні з ким. Вперше прийшла, коли маленькій було чотири місяці. 
Вона не заважає, чемно і спокійно сидить у слінгу, гріється від мене, чує, як я дихаю, ходжу, як серце моє стукає. А я собі ходжу, допомагаю. У центрі перебуваю недовго. Роботу взимку здебільшого брала додому. Доки мала спала, різала тканину на маскувальні сітки, а потім приносила готові стрічки сюди. А зараз така робота, що потрібно бути більше тут, на місці.

Галина, волонтерка:
– Потрапила сюди через чоловіка. Ми з ним із Луганська. Чоловік – кадровий офіцер. Ще до війни він служив у війську. Прийшов наказ, частину евакуювали, коли рік тому почалися воєнні дії на території Донбасу. Луганськ залишила торік у липні, а донька з моїми батьками виїхали звідти ще в червні. Чоловік же довго був на сході. На жаль, держава не так добре піклується про наших бійців, тому зібрати його на фронт допомагали волонтери. Він приїхав до Львова у відпустку і коли вдруге вирушав на фронт, ті ж доброчинці допомогли його знову зібрати. 
Потім забезпечувати потреби військових почав львівський волонтер Ігор Олійник (бо раніше допомогу чоловік отримував від українців із Німеччини). Спілкувалися вони лише в телефонному режимі. В березні в чоловіка була відпустка. Тоді він уперше побачив Ігоря, який півроку допомагав йому та воякам із частини. В той час саме прийшов великий гуманітарний вантаж із Німеччини. Там було багато ліків. Оскільки ми за фахом лікарі, нас попросили прийти в центр і допомогти розібрати медикаменти. 
Не мала на меті почати волонтерити. Моя робота пов’язана з постійними поїздками – працюю на сході, на звільнених частинах Луганської області. На травневі свята знову їду туди.

Фото: Андрій Польовий
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
4.1469 / 4.48MB / SQL:{query_count}