Той, хто пройшов крізь дебальцівське пекло

Військовий із Львівщини Орест Корпусенко у свої 24 встиг перекваліфікуватися зі снайпера на коректувальника артилерійського мінометного вогню та пройти божевілля війни на сході

фото: Reuters
Старший матрос Орест Корпусенко – професійний снайпер родом із містечка Винники, що поблизу Львова, та один із Героїв залізної 128-ої гірсько-піхотної бригади, які обороняли Дебальцеве. З кількома іншими бійцями Орест був останнім, хто вибрався з котла, прикриваючи товаришів.
Відваги хлопцю не позичати! Його виховував дідусь, який пройшов Другу світову війну. Саме він підготував онука до військової справи. Хлопець один у сім’ї, мати – інвалід, тому на строкову службу його не брали. У 2011-ому Орест пішов служити за контрактом на Західну військову морську базу в Одесі.
“Ще під час служби я був готовий до всього. Я знав, куди їду”, – запевняє “Пошту” співрозмовник. Коли на початку серпня 2014 прийшла повістка, вже кваліфікований снайпер не вагався – того ж місяця у складі 128-ої гірсько-піхотної бригади Мукачевого поїхав на буремний схід. 
“Розумів: якщо не піду я, заберуть когось із моїх друзів. Із них майже ніхто не служив, хіба на військовій кафедрі, а я – професійний військовий, пройшов багато тренувань і навчань. Поїхати воювати було справою честі. Ніколи не жалкуватиму, що прийняв таке рішення”. Проте нікого, з ким Орест служив у Одесі, не відправили в зону АТО, хоча вони проявляли ініціативу.

У котлі

Для Ореста війна почалася з Верхньої Богданівки. “Ми приїхали в обід, а сепаратисти вже чекали. Того ж вечора нашу колону накрили “Гради”. Коли пішли три сигнальні ракети, ми зупинилися, змінили траєкторію руху, замість восьми годин їхали півтори доби”. У Верхній Вільховій бригаду розбили на декілька частин. Орест потрапив у Станицю Луганську. “Для мене це вже була гаряча точка”, – розповідає “Пошті” хлопець.
Оборона Дебальцевого стала найважчим періодом для військового за весь час перебування на війні. Постійні обстріли артилерії, втрата друзів, безсонні ночі і дні без часу на перепочинок. Орест пригадує, що мінські домовленості знизили градус напруження, але про­тив­­ник сповна використав час перед тим, як почалося так зване перемир’я.
В таких умовах снайперові, який займався розвідкою та передачею координат скупчення техніки, довелося освоїти роботу коректувальника артилерійського мінометного вогню. Він пам’ятає, як регулярна армія Росії зі сторони Вуглегірська спочатку стріляла по позиціях українських військових, а потім по сепаратистах, однак причин цього не знає. Останніх воїн бачив лише через свій приціл, адже саме вони найчастіше здійснювали вилазки та атаки на українську сторону. 
Українські військові здогадувалися про котел, але про близьке оточення дізналися майже за день до відходу. “Ситуація була напруженою. Поодинока машина могла пробитися польовою дорогою вночі, аби вивезти поранених, — розповідає Орест. – Тоді “Айдар” мав штурмувати один із флангів оточення бойовиків, аби “наші” могли більш-менш спокійно вийти. Але цього не сталося…”
фото: архів Ореста Корпусенка
Коли несподівано дали команду “відхід”, молодий боєць знав, що йдуть до решти своєї бригади. Але вони не бачили карти бойових дій позаду. З Дебальцевого бригада виходила останньою колоною, її бійці виводили ще тих, хто загубився чи боявся виходити. 
“Коли брали Дебальцеве, нам дали команду, відтак ми відійшли з нашої позиції в базовий табір і переночували там. А зранку нам сказали, що Дебальцеве під контро­лем сепаратистів. Для того, щоб вивести решту “наших”, треба було там зав’язати бій і відбити хоча б частину міста від дороги. Начальник штабу нас тоді просто просив, навіть не наказував, — Орест запевняє, що тоді не вагалися ні хвилини, бо на кону стояло життя бойових товаришів.
— Ми зібрались і поїхали. Наш блокпост заїхав на окраїну, ми вистроїлися ланцюгом, почали брати вулиці одна за одною. Зі сторони ворога нас накривала артилерія та “Гради”. Ми тим самим відповідали. Вдень ще було нормально, а от вночі… Постійні вибухи, свист над головою. Ми вже жартували, мовляв, потрапили на дискотеку, “двіжуємо” до ранку”.
Найсильніша сторона української армії – бойовий дух!
Тоді військові 128-ої мукачівської бригади взяли під контроль три вулиці від траси на Артемівськ, рятуючи життя інших. Саме Орест і його семеро товаришів останні вийшли з Дебальцевого. З ним були колега снайпер, водій “Урала”, три танкісти і капітан, який штурмував Луганський аеропорт.
“Останній день і день виходу були просто пеклом… Підмоги не було. Коли виходили з Дебальцевого, думав, що не повернуся. Я тоді вже з усіма попрощався”, — каже Герой.
 За те, що повернувся цілий і живий, Орест завдячує своєму професіоналізму. Каже, що було багато моментів, коли кулі та осколки пролітали в сантиметрах від нього. При відході в 10 мет­рах залягла міна, але, на щастя, хлопця не зачепило.

Безпека в небезпеці

Орест каже, що на війні в кожного свій стимул: у когось – сім’я, а в декого – патріотизм. Та для багатьох бійців у жорстоких умовах мотивацією боротися до останнього стають друзі. “Зі мною завжди був командир відділення, який прикривав мене, а я його. Завжди трималися разом, — пригадує Орест. — Є друзі дитинства, а є бойові, які готові віддати за тебе життя”.
Орест зізнається: повер­нувшись додому після першої ротації, дуже близько до серця сприйняв усе побачене: “Через п’ять днів почало рвати дах. Не міг заснути, бо мало щось свистіти над головою. До того ж навколо мене завжди було п’ять-шість постів, на яких цілодобово чергували люди, щоб у мене був час зібратися. Тут нема такого відчуття безпеки в небезпеці. Ті люди теж не поряд”. Однак Орест запевняє, що тепер почувається спокійніше.
На війні, як і в мирному житті, українським захисникам була важлива підтримка ззовні. Та в зоні бойових дій вона часто йде в ногу з лицемірством. “Коли ми стояли в Станиці Луганській, місцеві підходили і казали: “Українці молодці!”, “Хлопці, ми за вас!” А потім ішли та питали, коли ми вже звідти “посвалюємо”, – розповідає Орест. Він каже, що для місцевого населення головне — аби був мир, усе решта — байдуже.

30 тисяч гривень на власне спорядження

Герой із Винників певен: найсильніша сторона української армії — бойовий дух! Хлопець не приховує, що бракує нової техніки: “З того, що я бачив, одне заводиться, друге стріляє. Термін придатності давно скінчився, електроніка, розроблена за радянських часів, вийшла з ладу. Фронт великий, але я не бачив жод­ної нової машини”. Проте військовий каже, що їм вистачало патронів і зброї. 
Бійцям мукачівської бригади суттєво допомагали волонтери з Харкова та Києва, однак усе необхідне для своєї якісної роботи Орест придбав самотужки. Із сімейного бюджету для нього виділили 30 тисяч гривень на похідний нічник, дальномір, GPS-навігатор, розгрузку та форму.
Цілком імовірно, що ті, хто виживе, спочатку “почистять” свої лави від зрадників, а тоді розберуться з “верхами”
Він пригадує труднощі, які виникали в непрофесійних військових із новими приладами, що привозили волонтери. Часто вони брали їх до рук уперше. “Я спостерігав не раз, коли хлопці забували закрити кришечку в приладі нічного бачення. На світанку засвітило мембрану — і він вже непридатний”, — розповідає молодий вояк. 
Однак хлопець не звинувачує колег у тому, що вони не вміли чимось користуватися. Навпаки – Орест часто інструктував інших, бо постійно цікавиться найновішими приладами і знає про них чимало. Каже, що для військового головне — особистий інтерес, бо цього ніде не вчать. Тому хлопцеві доводилося переконувати і вчити 30-40-річних військових, які не стикалися з сучасною технікою. 

“Відчуваю, що війна закінчиться влітку”

Як і більшість захисників України, Орест скептично ставиться до владної верхівки. “Тих, хто у владі, треба в зону АТО. Сидячи в теплому кабінеті, не відчуваючи загрози життю, не можна зрозуміти дійсної ситуації”, — переконаний співрозмовник. Він не виключає варіанта, що після війни “можновладці та депутати можуть дорого поплатитися за свою бездіяльність”. Мовляв, цілком імовірно, що ті, хто виживе, спочатку “почистять” свої лави від зрадників, а тоді розберуться з “верхами”.
Та все ж молодий військовий вірить, що правила, які виніс для себе з війни, несумісні з мирним життям. Для нього тепер воно поділене на “тут” і “там”: “Це дві різні реальності. Те, що було на фронті, залишається там. Якщо перенести це сюди, в мирну реальність, то не буде вже ніякого життя. Це головне, що я зрозумів на війні”.
Як і всі українці, Орест із нетерпінням чекає завершення страшного “там”. Інтуїція підказує йому, що війна закінчиться влітку. Принаймні для нього точно, адже 80% техніки 128-ої бригади розбили. Він не хоче, аби жителі України переймалися ситуацією на сході, мовляв, спати від цього краще не будуть. На думку старшого матроса, смуток тут зайвий: “Якщо я там, то чому мої друзі мають бути у траурі?”
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.7512 / 4.43MB / SQL:{query_count}