Кримці та донбасці: а як їм на Львівщині?

У місті Лева переселенцям доводиться важко: львів’яни їм не здають в оренду житла, немає роботи, відтак – і грошей. А незабаром область очікує на чергову хвилю втікачів

фото: facebook.com/MNSLVIV
На Львівщині, за офіційними даними, проживає приблизно 9,5 тисячі переселенців, із яких 2 800 – жителі Криму, а 6 700 – Донеччини і Луганщини.
Більше трьох тисяч переселенців живе у Львові. Та цифра, звісно, значно більша, адже не всі внутрішні мігранти офіційно зареєструвались. У Львівській ОДА припускають, що насправді в області переселенців більше на 40 – 60%. 
Поза тим, у переселенців одні й ті ж проблеми: нестача грошей, пошук тимчасового житла та роботи. “Якщо на початку хвилі вимушених переселень ми мали домовленість із санаторіями, готелями, будинками відпочинку та гостелами щодо тимчасового розміщення цих громадян, то сьогодні ситуація змінилася. Причина відмови структур проста – гроші, адже хтось мусить платити за житло переселенців”, – розповіла заступник начальника головного управління соцзахисту населення Львівської ОДА Оксана Яковець
Від держави на потреби переселенців область отримала лише 700 тисяч гривень, при тому що за попередніми підрахунками сума сягала більше 10 мільйонів гривень. Багато проблем існує і з працевлаштуванням переселенців на Львівщині. Не завжди ті пропозиції, які надходять від Центру зайнятості, підходять внут­рішнім мігрантам. Декого не задовольняють наявні вакансії, декого – рівень оплати праці.
Нині ж Львівщина готується до збільшення кількості тимчасово переміщених осіб. Причина – складна та нестабільна ситуація на сході України. 
“Через деякий час збільшиться кількість переселенців через політичну ситуацію, яка формується, а також нові закони, які Росія нав’язує Криму. Львівщина готова прийняти цих людей. Ми будемо надалі співпрацювати з міжнародними організаціями, які виділяють кошти на конкретні проекти для переселенців”, – зазначила Оксана Яковець.

Люди їхали в невідомість

За офіційними даними, з початку березня на Львівщину приїхали майже 10 тисяч тимчасово переміщених осіб із Криму та сходу України.
фото: facebook.com/MNSLVIV 
“Йдеться про тих людей, які перейшли через департамент соцзахисту населення ЛОДА. Вони свою присутність у області задекларували, та ця цифра не є остаточною. Насправді людей на 40 – 60 відсотків більше. Вони ще не зверталися ані в соцзахист, ані в органи Пенсійного фонду чи інші установи по допомогу. Ці особи самодостатні, допомоги їм наразі не треба”, – зазначила Оксана Яковець.
Вона додала, що в ЛОДА налагодили співпрацю з Центром регіональних досліджень НАН. “Ми провели анкетування людей, які задекларували свою присутність у області. Вже маємо опрацьовані анкети. 46 відсотків переселенців приїхали до родичів і друзів, тобто не їхали в нікуди. Решта приїхала в невідомість”, – розповіла чиновниця.

А де жити?

Нині переселенці можуть залишитися без даху над головою. Зі слів Оксани Яковець, у березні, квітні і травні знайти житло для кримців і донбасців не було проблемою – їх селили в санаторії, готелі, відпочинкові комплекси. У червні почався канікулярний період, відтак у закладах, що приймали переселенців, настала гаряча пора. 
“Спочатку ми селили людей у готелі, санаторії, де їх харчували, що також було важливо. Вони їхали, може, без грошей, із найціннішим — дітьми та батьками. Влітку їм треба було шукати інше тимчасове житло. Нині 90 відсотків людей живуть у приватному секторі, зокрема, йдеться про райони. Там переселенці живуть безкоштовно, адже витрати взяли на себе громади”, – ділиться чиновниця. 
Від держави на потреби переселенців область отримала лише 700 тисяч гривень, хоча за попередніми підрахунками сума сягала більше 10 мільйонів
Поза тим, житло на тимчасовій основі для переселенців – найбільша проблема. Люди планують перебувати на теренах області не тиждень, не до Нового року і не до різдвяних свят – їм треба тут жити щонайменше ще півроку, певна Оксана Яковець. А тим, хто має велике бажання повернутися назад, нікуди повертатися. Вони не мають житла, бо все зруйнували або забрали. 
“Майже 10 відсотків переселенців досі проживають у санаторіях або гуртожитках, не пристосованих до нормального життя, тому намагаємося знайти для них інші помешкання. Але це проблема, адже іноді люди не погоджуються на умови, які ми можемо їм запропонувати. Коли ж ми підшуковуємо для переселенців, які кілька місяців жили в санаторії, інше житло – особняк у селі їм не до вподоби, адже там треба палити пічку, носити воду з криниці, думати, з чого зварити їсти”, – розповіла Оксана Яковець.

Держава про переселенців нещодавно згадала

Від держави на потреби переселенців область отримала лише 700 тисяч гривень, хоча за попередніми підрахунками сума сягала більше 10 мільйонів. 
“А з березня до жовтня не було жодної підтримки. Із жовтня маємо дві постанови Кабміну, в яких передбачена щомісячна держпідтримка, так би мовити, допомога на проживання та оплату комунальних послуг. А це 442 гривні для працездатних осіб. 
За ці гроші людина повинна вирішити своє житлове питання. 884 гривні – для непрацездатних. Сумарно на родину не більше 2 400 гривень”, – каже Оксана Яковець. 

Або реєстрація, або пільги

У міграційній службі Львівської області для вирішення паспортних проблем переселенців законодавчого регулювання нема. 
“Зазвичай люди звертаються з однією і тою ж проблемою, мовляв, хочуть у паспорті штамп, який би дозволяв відкрити рахунок у банку, зареєструватися, де фактично проживаєють. Та в нас нема такого законодавства, яке би регулювало проблеми переселенців. Ми намагалися підібрати індивідуальний підхід до кожного”, – розповіла начальник відділу імміграційної роботи ГУ ДМСУ у Львівській області Тетяна Чичирко
Нещодавно набула чинності постанова Кабміну, яка дозволяє тим чи іншим способом урегулювати питання реєстрації переселенців. 
Люди там натерпілися всякого горя. Нам треба бути милосердними до переселенців. У нас спільна рана
“Якщо ми ставимо переселенцеві штамп у паспорт про реєстрацію постійного місця перебування в області, то виникає питання: а чи зможе людина користуватися після цього пільгами тимчасово переміщених осіб? Як виявилося, не може. Переселенець втрачає своє право на пільги, попри те, що він приїхав із Криму чи Донбасу, адже міграційна служба людину “документує”, – певна Тетяна Чичирко. 
Також законодавчо не врегульоване документування дітей. Буває, дитині треба оформити перший паспорт або документи для виїзду за кордон, а в переселенців для цього нема документів. Для вирішення такої проблеми необхідні тато і мама. 
Здебільшого до нас звертається лише мама, мовляв, батько залишився на сході. Без обох сторін паспорт виробити неможливо, зазначають у міграційній службі. 

Ми мало знаємо один про одного

фото: facebook.com/MNSLVIV
Нині переселенці скаржаться, що у Львові до них погано ставляться. Причина – стереотипи. 
Керівник проекту допомоги переселенцям “Карітас України” Максим Бондаренко розповідає, що у Львівській області жителі більш відкриті і співчутливі до біди переселенців. 
“У Львові таке враження, що на біді кримців і донбасців хочуть заробити. Зокрема, йдеться про рієлторські фірми. Мої знайомі-переселенці просять знайти квартиру, а власники, як тільки чують слово “переселець”, одразу відмовляють у оренді помешкання. У людей існують стереотипи – кримським татарам помешкання в оренду не здам, бо в них багато діток, а загалом зі сходу їдуть лише сепаратисти. Дуже важко знайти квартиру у Львові, не кажучи вже про захмарні ціни”, – зазначив керівник проекту.
Говорять у місті і про недобросовісних переселенців. Максим Бондаренко координує близько шести тисяч внутрішньо переміщених осіб із півострова та сходу. За цей час він бачив лише п’ятьох невдячних людей, які приїхали зі Донбасу чи Криму. 
“Більшість переселенців добрі люди, вони просто в шоці. Звісно, в них інша ментальність. Не треба казати, що якщо переселенці приїхали з Криму, то вони ісламісти, якщо зі сходу – сепаратисти. У мене тітка на сході жила, у школі працювала вчителькою української мови. І лише за це їй хотіли відрізати язик. Люди там натерпілися всякого горя. Нам треба бути милосердними до переселенців. У нас спільна рана. До того ж ми насправді мало знаємо один про одного”, – певен Максим Бондаренко. 
Наталія Дульнєва, правозахисниця
Проблема втікачів – одна з найболючіших у сучасному світі. Втікаючи від воєн і переслідувань, люди часто шукають притулку в тих місцях, культура і мова яких їм не зрозуміла.

Історія людства завжди мала таке поняття, як утікач. Там, де велися війни, постійно були особи, змушені залишати рідні домівки. Ще з давніх часів вважали величезною трагедією, коли хтось залишав рідну землю. У 431 році до н.е. Евріпід писав, що немає більшого страждання, ніж втрата батьківщини. Нерідко приречення когось на вигнання вважалося гіршим вироком, ніж смертна кара. Захист утікачів був традиційним обов’язком кожного ще в середньовічній Європі.

Розуміння того, що проблема втікачів є міжнародною, з’явилося лише після Першої світової війни. Це розуміння поглибилося після Жовтневої революції в Росії. У ті роки була створена Ліга Націй, прототип ООН.

Правові механізми захисту людей від переслідування чи втечі так і не створили. До прикладу, у 30-их роках ХХ століття багато країн не бажали приймати єврейських втікачів із Німеччини. Наслідки цієї політики виявились у невдалій спробі корабля під назвою “Сент-Луїс” вивезти 900 євреїв, які шукали захисту. Всі країни відмовляли цьому судну у в’їзді. Корабель повернувся у Європу, а більшість пасажирів згодом загинула в концентраційних таборах.

Після Другої світової почали говорити про те, що потрібно створити якийсь механізм, який би захищав права втікачів. Так, у 1951-ому прийняли Міжнародну конвенцію про статус біженця, яку Україна ратифікувала у 2002-ому. Конвенція захищає лише тих людей, які втікають від воєн і переслідувань у інші держави, а тим, хто втікає від воєн у ту ж державу, жодного міжнародного захисту не передбачили. Такі люди страждають від того, що міжнародна спільнота їх не бачить.

Зараз, побоюючись за своє життя і безпеку, тисячі людей, які опинились у зоні АТО, залишають усе, що в них є, і переїжджають жити в інші регіони України. Часто їдуть у повну невідомість, долаючи безліч небезпек.

На волонтерів вони дивляться зі сподіванням, адже вони їм перші почали допомагати, на державу – з побоюванням, бо не знають, чого від неї чекати.

За даними управління Верховного комісара ООН, в Україні на початку грудня кількість внутрішньо перемішених осіб перевищила 500 тисяч, за даними українського уряду – 600 тисяч, а громадські організації кажуть, що, можливо, переселенців удвічі більше. Люди не з власної волі змушені були залишити свої домівки, які, мабуть, уже зруйновані, розорені. Вони мусили покинути свою роботу, яка забезпечувала хоча б мінімальний рівень життя. Вони поїхали в нікуди. Навіть ті, хто має родичів і знайомих, не можуть розраховувати на тривалу підтримку. Їм треба вирішувати питання житла, праці, як влаштувати дитину в садочок або до школи... Більшість людей не знають, що з ними буде далі.

Нині держава і волонтери вирішують невідкладні і нагальні проблеми: як вивезти людей, де поселити, чим нагодувати. Ні для кого не секрет, що наша держава успадкувала радянські традиції управління. У нас є безліч заплутаних бюрократичних процедур, які створюють величезні труднощі для переселенців по всій Україні.

Зазвичай наші громадяни відповідали державі тим, що ці процедури обходили всіма можливими способами. Та ніколи не було такого, щоби так багато громадян одночасно зіткнулися з аналогічними проблемами.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.9917 / 4.49MB / SQL:{query_count}