Чи бува не розвалиться Львів?

“Пошта” довідалась у архітекторів та міської влади, які будівлі реставруватимуть у місті з осені і чи вистачить для цього грошей та фахівців

Палац Бесядецьких, пл. Галицька, 10 (фото: Андрій Польовий)
Із кожним роком  наш старовинний Львів, на жаль, стає відверто понищеним. Поки міська влада виправдовується відсутністю грошей, ми щодня втрачаємо історичні пам’ятки архітектури. 
Дахи протікають, ліпнина сколюється, штукатурка і розписи якщо не цвіллю покриваються, то просто сипляться. До нас приїздять і німецькі, і польські реставратори, співфінансують реконструкції та відновлення, проте ці роботи всього лиш крапля у морі, а не реальне вирішення проблеми. 

Поки є що рятувати

У Львові з 15 вересня планують почати реконструкцію даху пам’ятки архітектури ХІХ століття – храму святого Івана Золотоустого, що на вул. Лисенка, 43. Ремонт там мав розпочатись ще у 2012-му, однак через зміни порядку подання документації міська рада відклала це питання. 
Як розповіла “Пошті” начальник управління охорони історичного середовища Львівської міськради Лілія Онищенко, зараз міське управління охорони історичного середовища готує всю необхідну документацію.
Потім шукатимуть підрядника, який виконуватиме роботи, адже дах костелу протікає і внаслідок цього можуть зруйнуватись стінописи, які, за словами чиновниці, знайдено під штукатуркою. Зі слів Лілії Онищенко, це дуже складна робота.

Храм святого Івана Золотоустого, вул. Лисенка, 43 (фото: Андрій Польовий)
“Архітектором храму святого Івана Золотоустого (колишнього костелу Найсвятішого Серця Ісусового і монастиря францисканок) був відомий львівський скульптор Юліан Захаревич. Його почали будувати ще в 1877 році, а закінчили в 1889 році. Зараз на цьому об’єкті заплановано малий обсяг робіт, а щоб зробити все, що необхідно, треба роки і чималі кошти. Першочергово потрібно відремонтувати дах, бо він протікає і над монастирським приміщенням і над самим костелом, там облетіло покриття. Храм потребує робіт не лише по даху, а й по каменю в цоколі, пошкоджена опірна стінка, брама”, – розповіла Лілія Онищенко.
З її слів, складність цих робіт у тому, що на храмі дуже нехарактерний для Львова матеріал покриття, крихкий.
“Це такий сланець, який використовували лише на деяких об’єктах. В Україні ми не знайшли аналогу. Останній раз, коли була реставрація з такого матеріалу у Львові, його привозили з Чехії, тоді реставрували палац Потоцьких. І сам дах досить складний, треба буде ставити риштування. Хто буде виконувати ці роботи поки не відомо. Можливо, та фірма, яка вже працювала із сланцем на палаці Потоцьких. Вони готові за це взятись, але треба достатньо обігових коштів, щоб закупити матеріали, ніхто їх у борг не дасть”, – каже Лілія Онищенко.

Що ще треба відреставрувати?

Як зазначає начальник управління охорони історичного середовища Львівської міськради, у місті є чимало об’єктів, які потребують реставрацій, але через брак коштів їх постійно відтягують і переносять. Та й не треба бути фахівцем чи експертом, аби самому це побачити. Щоправда, якщо місто і починає щось ремонтувати, то цей процес затягується на роки. 
“Стосовно музею Пінзеля, то коштів, аби завершити ремонт, який потрохи проводимо вже роками, немає. На цей об’єкт мало бути спільне фінансування з міського і обласного бюджету. Зараз є гроші лише з міського бюджету, і то “на папері”, коли вони надійдуть,  ще не відомо. Ми плануємо залучити до ремонту цього об’єкта гроші німецького бюро технічної співпраці GIZ, щоб вони надали нам фінансову допомогу, а коли це вдасться, не знаємо”, – каже Лілія Онищеко. 
Також зараз потребує негайної реставрації палац на пл. Галицькій, 10 (палац Бесядецьких). Майже 10 років тому його передали на баланс університету ім. Івана Франка, там функціонувала  бібліотека, але потім її “виселили”. Університет взяв цей об’єкт але ради йому не дав, зараз він стоїть пусткою і руйнується. Там треба реставрувати все повністю, бо ситуація катастрофічна, чиновниця ж сподівається на  допомогу від Міносвіти.
Поляки у Львові першочергово беруться за реставрацію пам’яток, які є знаковими для їхньої культури
Зі слів Андрія Салюка, голови Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, фактично кожен будинок, який є пам’яткою  архітектури,  потребує реставраційної допомоги. З його слів, кілька років тому на ниві реставрації у Львові було певне покращення, проте економічна криза скоротила державне фінансування таких робіт мало не до нуля.
“Є чимало декоративних елементів на будівлях, які у вкрай поганому стані. Не так давно у Львові проходила акція “Врятувати Меркурія”, тоді ми хотіли привернути увагу до скульптурних декорів на фасадах будинків і показати, що не лише найдавніші із них, зокрема середньовічні, а й ті, що з ХІХ та ХХ ст., потребують відновлення. Взяти бодай відому скульптуру Ощадності (скульптура Свободи) на проспекті Свободи, 15, – розповідає Андрій Салюк. – Вона в дуже поганому стані, треба укріплювати, але грошей нема. Маємо неймовірно гарний будинок у неоготичному, романтичному стилі  на вул. Чупринки 52, 54, але він такий поруйнований… Ратуша вже більш-менш добре доглянута. Але хоч  там і не так давно робили цоколь, він і далі сиплеться, не говорю вже про ті будинки у середмісті, до яких десятками років узагалі не брались, фасади осипаються, камінь руйнується…”.

Німці у Львові: за і проти

Виглядає на те, що у старовинному Львові ремонтувати треба мало не кожен будинок, проте чи є у нас достатньо фахівців, аби зробили це не абияк, а справді добре на роки… Останнім часом до реставраційних робіт у Львові почали залучати іноземних експертів, зокрема німців і поляків. То невже наша давня львівська школа реставрації не може справитись сама?
“В Україні недостатньо добрих фахівців, тому є потреба кликати людей з-за кордону, щоб вони їх навчили. Це зараз робить німецьке бюро технічної співпраці GIZ, зокрема проводять майстер-класи, тренінги для наших фахівців-реставраторів у різних напрямках. Після того вони реєструються як фізичні особи і вже можуть працювати самостійно. Реставратори в нас, звісно, є, а от тих, хто може проводити роботи з металом чи відновлювати вітражі – бракує”, – каже Лілія Онищенко.  
Окрім німецьких фахівців реставраціями львівських пам’яток займаються і поляки. Вони працюють спільно з українцями у групах, проте навчань для них не проводять. 
Виглядає, що німецькі студенти  приїхали практикуватись на українських пам’ятках. Поводять вони себе цинічно, зневажають чинне пам’ятко-охоронне законодавство України
“Поляки у Львові першочергово беруться за реставрацію пам’яток, які є знаковими для їхньої культури. Українська сторона із задоволенням йде їм назустріч, бо роблять свою роботу справді добре, чого не можу сказати про німців, маю до них багато зауважень. Починалось у нас з ними все дуже гарно, під гаслом передачі досвіду німецької сторони, але це все зійшло на пси, – каже Андрій Салюк. – Апогеєм був момент, коли якісь ремісники, студенти, які вчаться реставрації, приїхали і демонтували оригінальний портал ХVІІІ  ст. у будинку на площі Ринок, 8. Це вже ні в які ворота не лізе. Виглядає, що німецькі студенти  приїхали практикуватись на українських пам’ятках. Поводять вони себе цинічно, зневажають чинне пам’ятко-охоронне законодавство України”. 
Зі слів співрозмовника, мабуть, міська влада дозволяє братись за реставрації усім, хто може їх співфінансувати. Якби цю співпрацю налагодили правильно, результат був би чудовий. Але виглядає на те, що з охороною нашої історичної спадщини німецькі роботи пов’язані дуже віддалено. З його слів, додає проблем і те, що наша влада не до кінця розуміє свою роль в охороні історичних архітектурних пам’яток, перебирає на себе ті речі, якими мали б займатись лише фахівці.
“Представники влади зобов’язані вести нагляд, щоб не руйнувались пам’ятки, а не формувати стратегію реставрації, її можна подавати лише базуючись на фахових обстеженнях, дослідженні і аналізі”, –  каже Андрій Салюк. 
Проте, як зазначає співрозмовник, головне зараз правильно розставити пріоритети. У час, коли на сході триває війна, наша культурна спадщина найбільше охороняється на фронті. Бо якщо в Україну прийдуть “москалі”, з досвіду вже навіть новітньої історії, знаємо, як вони поводять себе з нашою культурною спадщиною. Треба всіма силами допомагати військовим, бо якщо сюди прийде Росія, то вже не буде що реставрувати.
Лідія Горницька, керівник архітектурної майстерні №3 інституту “Укрзахідпроектреставрація”
Весь Львів потребує негайної реставрації. Бо те, що останнім часом робиться в місті – це якісь “євроремонти” без належної документації, без супроводу, без фахівців. Дуже мало об’єктів відновлюють так, як треба.

У кожному процесі реставрації має бути замовлення, виконання документації, проходження експертизи, отримання дозволу на реставрацію. Процедура довга, всі це знають, але все одно чимало зовнішніх робіт на будівлях чомусь хочуть розпочинати наприкінці літа, а це недоречно.

В контексті “німців у Львові” (GIZ, – “Пошта”), вся ця “спів­праця” є для мене прикрим розумінням, що львівські фахівці у нашому місті вже майже не працюють, їх витіснили іноземці. І проекти, які роблять під їх егідою, фактично не того рівня, статусу і нормативно-законодавчих вимог, які мають бути в Україні. Коли ми робимо документацію, то також проходимо експертизу і фактично мусимо виконати всі позиції вимог державних будівельних норм. У тих людей, які працюють під егідою GIZ на об’єктах немає багатьох необхідних документів.

Треба усвідомити, що ті німці, є далеко не найкращими фахівцями, якщо сюди приїхали. Вони користуються якимось програмами, але замість прогнозованого обміну досвідом, пробують вчити нас як писати “гачечки” і “палички”. Ми ж кожного разу пояснюємо, що це вже давно проходили і нам не треба це пояснювати. Маю приклад, як німецькі фахівці працювали в квартирі над проектом порятунку дерев’яної віконної столярки. На свою роботу дали рік гарантії! Я такого чуда ще не бачила. Як можна відремонтувати і дати гарантію лише на рік...

Гострим також є питання реставрації музею Пінзеля (костелу кларисок). Спершу його мало фінансувати місто і область, зараз пробують долучати тих же німців, щоб дали свої гроші. Але знову йде зима…

До того ж Інституту досі не заплатили за документацію по об’єкту. Місто нам боргує близько півмільйона гривень, вони хочуть все на дурняка. Ні за музей Пінзеля, ні за проспект Шевченка, 23, ні на впорядкування площі Трьох синагог нема грошей. Мої фахівці від нового року отримують по 100-150 гривень у місяць, ми нікому не потрібні як реставраційна структура. В результаті, що робиться з пам’ятками всім відомо. Наш Інститут має гарне приміщення, може нас так виживають, щоб потім тут гостел відкрити чи шоколад продавати? Є велика біда, але усі користуються тим, що зараз в державі можна робити що завгодно.

Місто привело сюди німців, дає їм роботу, а чому б не дати заробити українським, львівським фахівцям? Я не кажу, що в нас мають зникнути приватні фірми, які займаються реставрацією, але має бути межа. Якщо взяти вже згаданий музей Пінзеля, на мою думку як фахівця, приватна фірма чи особа таким займатись не може. Якщо держава виділяє кошти на такий складний об’єкт, було б логічно, якби ці гроші назад повертались у державу податками, то чого б не доручити цю роботу державному підприємству?

Треба звернути увагу на реанімацію реставраційної галузі. Культурна спадщина є однією із визначальних віх окреслення того, чим є нація. Не тільки мова її визначає, але і те, що покоління зробили і надбали. Україна підписала усі міжнародні договори щодо збереження культурної спадщини, але в результаті в нас реставраційної галузі нема...
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8346 / 4.47MB / SQL:{query_count}