Відверта розмова про війну

Олександр Поронюк, керівник Західного регіонального медіацентру Міністерства оборони України, – про три хвилі мобілізації, відродження армійських потуг і військового духу, про зрадників і добровольців українського війська, а також допомогу армійцям

фото: Тарас Грень
Нині Львовом шириться чимало чуток, до прикладу, про зрадників, які живуть і працюють у місті та шпигують йому на шкоду, про чоловіків зі сходу, які “евакуюють” сюди свої родини й категорично відмовляються воювати за свій край, про мобілізацію, яка охоплює хворих і калік, про допомогу військовим у зоні АТО, яка до них не доходить… 
Це лише мала частка того, чим переповнений наш інформаційний простір. Військовий із чималим досвідом – керівник Західного регіонального медіацентру Міністерства оборони України Олександр Поронюк – у інтерв’ю “Пошті” пояснив, як і чому виникають ці чутки, а також розповів про доблесть українських військових і те, як зараз буквально на очах змінюється армія. 
– Олександре, як відомо, нині триває третя хвиля мобілізації. Які її основні проблеми можете назвати? 
– Наше суспільство не одноманітне, отож у нас нема такого, що хтось щось сказав-вирішив і всі дружно, разом, пішли це робити. Одні люди не згодні, бо мають своє бачення, інші посилаються на сімейні проблеми.
До мене часто звертаються люди, сповнені емоцій. Вони хвилюються за своїх чоловіків, братів, дітей... Але треба зрозуміти, що сьогодні для української держави настає так званий момент істини: або ми звільняємося від того ярма і стаємо нормальною європейською країною, або назад повертаємось у стійло й тягнемо той віз, кажучи при цьому “Кому на Руси жить хорошо” чи “Кто до смерти работает – до полусмерти пьёт”. Можу запевнити, що військові комісаріати виконають завдання, які перед ними поставив Генеральний штаб, і це зроблять за будь-яких обставин.
Тепер військкомати мають чимале навантаження. Під час мобілізації виявилось, що в нас є підприємства, працівники яких мають таку собі “броню”, особливий захист. Поясню: кажу про людей, яких через специфіку їхньої роботи відправляти в армію не можна, бо від них залежить безпека нашого міста. 
Керівники таких підприємств зобов’язані були в певний час подавати до військкоматів списки посад, які регламентують безпеку міста, і посадових осіб, на яких, власне, поширюється ця “броня”, про яку я кажу. Та до нас, як звично, такі довідки подавати почали аж тоді, коли півень клюнув, як то кажуть.
– Останнім часом з’явля­ється багато повідомлень про те, що до війська беруть навіть хворих чоловіків і хлопців. Можете пояснити, кого нині мобілізують?
– Для того, аби зрозуміти, кого зараз забирають воювати, достатньо відкрити закон України й прочитати, що таке мобілізація і чим вона відрізняється від призову до військової служби. Наша неграмотність до добра не доведе! 
 

фото: facebook.com/Олександр Поронюк

Уже чув, що з’являються якісь псевдоадвокати, які повчають хлопців, аби ті не брали повістку в руки і тому подібне. Коли в державі настає криза, вона справедливо вимагає від громадян, аби вони не тільки користувалися своїми правами, а й виконували свої обов’язки. Саме тому зараз і приходять українцям повістки. Але громадяни бувають різні – свідомі та не дуже... Та коли держава почне використовувати свої важелі тиску на тих, хто ухиляється від виконання обов’язку, не знаю, наскільки це буде приємно.
Хлопців, які до 25 років не потрапили в армію, у нас тисячі, навіть десятки тисяч. І це тільки у Львівській області! Серед найпоширеніших причин, чому вони не служили – навчання у виші, усілякі пільги, діагнози (плоскостопість, викривлення хребта й інше). Таким людям писали: “непридатний у мирний час”, “придатний у воєнний час”. Зараз настав час іти до війська саме цій категорії людей. Один із наших військових комісарів казав: “Коли українці йшли на Майдан, вони не подавали довідок про те, що хтось плоскостопий, зле бачить чи в нього слух поганий, бо туди йшли передусім за покликанням. Та тепер захищати свої інтереси потрібно вже зі зброєю і від конкретного ворога. 
Чув, що є непорозуміння з мобілізацією лікарів (про це “Пошта” писала в попередньому числі газети). А лікар лікареві ока не вибере, там корпоративна солідарність, самі розумієте... Але це до пори до часу, поки туди не прийшов дядько прокурор або слідчий і не перевірив довідок, у яких написано Бог зна що. 
– Що можете розповісти про мобілізацію біженців? Бо вони кажуть, що до війська їх мають брати лише за їх бажанням… 
– Неправда! Вони – повноцінні громадяни України. Коли хлопці проходять початкову військову підготовку, їм зазвичай втовкмачують, що вони – військовозобов’язані. Тож якщо відбуваються якісь зміни в їх суспільному стані, то про них треба обов’язково повідомлювати у військкомати. До прикладу, одружився чоловік, відтак копія свідоцтва про одруження має з’явитись у військовому комісаріаті, в особовій справі цього призовника. Народилася дитинка – треба покласти і її свідоцтво про народження у цю ж особову справу. Військовий комісар повинен знати про соціальний статус військовозобов’язаного. 
Чоловікам, які приїжджають до нас із сходу та Криму, цих правил ніхто не скасовував. Вони зобов’язані реєструватися тут, подавати документи у військкомати, виконувати всі законодавчі акти. Якщо хтось цього не робить, такі ухиляння можна легко виявити, оскільки працюють і дільничні міліціонери, і Служба безпеки, здійснюється паспортний контроль. Рано чи пізно на ці порушення хтось таки зверне увагу. 
– Чи не є такі люди потенційними зрадниками, дезертирами? 
– Не знаю, чи можна так казати. Це некоректно, мабуть. Те, що відбувається нині, є випробуванням усіх українців, їх цінностей і відносин. У військовій справі (та й, мабуть, не тільки тут) усе залежить від того, як людина ставиться до виконання своїх обов’язків. Трагедія під Волновахою, до прикладу, сталася з банальної причини – через вживання військовими спиртного. Я розумію, що хлопці в екстремальній ситуації були, але командири не зуміли вплинути на своїх підлеглих, не зуміли їх переконати в тому, що треба виконувати Статут. 
До речі, наші військові статути червоного кольору, бо всі статути бойові писалися кров’ю. Там усе прописано: і що дозволено, і що заборонено. Принцип один – один за всіх і всі за одного. Та як тільки він порушується, підрозділ перестає повноцінно функціонувати, відтак не може здобути перемоги. 
Не треба нам повертатись у 40-50-ті роки минулого століття, згадувати воєнні історії та розповіді про ті часи, аби говорити про героїзм і справжні чоловічі вчинки, бо нині маємо реальних тридцятирічних хлопців і бачимо їхню доблесть!
Також важливу роль в успіху команди відіграє і командир: чи він правдивий, чи неправдивий, як його сприймає колектив, чи він може нав’язати свою волю. Командирська доля дуже складна, тому що відправляти на бій підлеглих ой як непросто. Це я так... Щоби не говорити про зраду. До слова, лежить у нас у госпіталі десантник, який собою накрив командира. Чоловік має важкі поранення, але, думаю, він одужає. Не треба нам повертатись у 40-50-ті роки минулого століття, згадувати воєнні історії та розповіді про ті часи, аби говорити про героїзм і справжні чоловічі вчинки, бо нині маємо реальних тридцятирічних хлопців і бачимо їхню доблесть! 
– Чи зголошуються добровольці до війська зараз? Бо, як пам’ятаємо, під час першої хвилі мобілізації їх було чимало. 
– Зголошуються. Не знаю, щоправда, чи більше їх, чи менше, але знаю конкретні приклади. Ось вам один: нещодавно до мене прийшла мати одного з добровольців. Він багато років жив за кордоном, займався комп’ютерним бізнесом, приїхав до нас записуватись, а мати навіть не знала, що син пішов добровольцем у десантні війська. Вона, коли прийшла до мене, не казала ”Поверніть сина!”, а питала, чим може допомогти. 

фото: Тарас Грень
Є люди, які справді відчувають поклик совісті. На сході загинув військовий із одного з районів Львівщини. Його товариш, не довго думаючи, зголосився йти добровольцем. Вирішив піти через нього у військо, та не помститися, а стати замість загиблого друга зі зброєю в руках захищати країну. Прийшов у військкомат, написав заяву, друзі йому купили бронежилет, кевларовий шолом, військову амуніцію. Він в учбовому підрозділі добросовісно освоює ази десантної служби. 
Як на мене, такі історії про добровольців треба якомога більше розповідати, аби люди знали про свідомі, чесні та мужні рішення. Та є і такі, які на тому хочуть собі ім’я зробити чи ще щось. Їхні мотиви мені не до кінця зрозумілі. Є в нас і політичні діячі, які нібито рвуться в добровольці. Простий приклад, який я не побоюся розповісти вам: один депутат обласної ради заявляв, що збирає депутатську роту. І що, де ваша рота, де ви? Для того ж потрібно скласти депутатські повноваження і стати зі зброєю в руках захищати Батьківщину. Ясно, що цей зацікавлений цього не зробив. Яке він після цього має моральне право представляти групу людей, які йому довірили депутатські повноваження? 
– Після військкоматів мобілізованих хлопців відправляють на навчання. Скільки часу вони тривають? Чи вистачає ресурсів?
– Мобілізація йде в бойові частини та частини логістики. Туди набирають тих, хто доставлятиме боєприпаси та продукти. Мобілізовані прибувають у військові комісаріати, потім день-два перебувають у військових частинах. Для них проводять ретельну бойову підготовку, бойове злагодження. На все це йде від трьох тижнів до трьох місяців. 
Треба зауважити, що зараз не набирають двадцятирічних хлопців – беруть військовозобов’язаних, яким за 25 років. Зараз, після всього, що ми пережили, ніхто на себе не візьме відповідальності відправити непідготовлені військові частини чи підрозділи в зону бойових дій. Того командира чи військового керівника, який на таке піде, сміливо можна називати самогубцем. 
– Які основні відмінності між трьома хвилями мобілізації, на ваш погляд? 
– Люди тепер реалісти, більш прагматичні. Найважче було першим мобілізованим, мабуть, оскільки необхідно було зрозуміти, у якій ситуації ми перебували. Хтось в уяві (і не тільки) малював, як Україну швидко поділити, а хтось збирався її боронити. Першим найважче, а першими стали люди з Майдану. Потім пішли вже десантники та механізовані підрозділи. А нас же роками переконували, що нам не потрібна армія! Мені навіть якісь журналісти казали, мовляв, навіщо годувати здорових мужиків, одягати їх у форму, щоби вони там, у армії, горілку пили та ще й після такого солодкого життя в 40 років йшли на пенсію! 

фото: Тарас Грень
Якби цього не було, жертв на сході було би менше і, можливо, зараз ми би мали сучасну оснащену армія. Армія отримує досвід, отримує бажання перемагати й стимул виконати завдання. Вояки, які зараз повертаються зі сходу, геть інші. Вони по-іншому сприймають життя, інакше реагують на цивілізацію, бо розуміють, що найцінніше, врешті-решт розуміють, що в людей є зовсім інші цінності: життя, родина, друзі, товариші, шматок хліба та мирне небо. Вони прийдуть, і, повірте, все суспільство завдяки їм буде радикально, швидко та якісно змінюватися, буквально на очах.
Друга хвиля мобілізації фактично повернула чисельність Збройних сил та інших військових формувань до того формату й до тих стандартів, які повинні бути в державі. Зараз навіть національний виробник, державні підприємства Міністерства оборони, які працювали на закордоння, азійські та африканські країни, продають техніку українським Збройним силам. Я ніколи не забуду, коли на полігоні стояли наші взірці сучасної військової техніки, а військовим, які на них дивилися, серце кров’ю обливалося, бо вони всі ніби й наші, та не наші – цю техніку за мільярди відправляють кудись, а замовлень від нашого Міністерства оборони не було.
Третя хвиля мобілізації є для того, щоби здійснити перегрупування сил і повернути зі сходу людей, які з березня на фронті, для того, щоб вони могли повернутись у мирне життя, а в нас був резерв. Припустімо, що військова частина розрахована на тисячу осіб. Вона до цього часу повин­на бути укомплектована для того, щоби можна було реально виконувати бойові завдання, бо якщо її укомплектують на 20-30 відсотків, зрозуміло, що про ніякий наступ чи навіть, оборону не можна говорити. А нині в Збройні сили України залучено до 5 тисяч військових спеціальностей. 
Вояки, які зараз повертаються зі сходу, геть інші. Вони по-іншому сприймають життя, інакше реагують на цивілізацію, бо розуміють, що найцінніше
Що важливо, ми живемо й у інформаційному просторі, так би мовити, тож під час усіх трьох хвиль мобілізації відбувався і їх інформаційний супровід, який робити треба дуже грамотно, продумано. Офіційними джерелами інформації про події на сході є прес-центр АТО, прес-центр Ради національної безпеки і оборони, прес-служба Міністерства оборони, прес-служби силових відомств Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України. 
А коли голова районної адміністрації починає говорити, що щось відбувається на сході і про це “щось” йому сказала якась жінка, у якої чоловік там чи не там воює чи не воює... У кращому випадку за такі балачки й поширення такої інформації він повинен отримати догану чи “вовчий квиток”, а ще – бути звільненим із шумом з посади держслужбовця. А все тому, що надання такої інформації – поза його компетенцією. Ба більше, такі балакуни свідомо чи несвідомо працюють на руку ворогу.
Один із наших відомих журналістів, як на мене, загубив так себе. Його підтримав північний сусід, який для нас не друг і не родич, на жаль. Він свідомо чи несвідомо, але спрацював на сусіда. Тепер від цього відкараскується, спростовує... Та що вже...
- У Львові активно стали шукати зрадників, час від часу вказують на когось нового. Як думаєте, чи є такі в нашому місті? І якщо є, свідомо чи несвідомо зраджують?
- Безперечно, і у Львові є п’ята колона. Наше суспільство ж не сьогодні з’явилося! Воно має свою історію. Варто пригадати, як сюди прийшли “освободітєлі” в 1944 році, у які квартири поселилися. Багато з них асимілювалось, уже стали повноцінними львівськими громадянами. Та багатьох із них до сьогодні сприймають із ненавистю. А ще маємо чимало людей, які просто не думають, що роблять. 

фото: Тарас Грень
– Що саме зараз необхідне військовим і чим конкретно містяни можуть допомогти?
– Я неймовірно вдячний громаді Львова за те, як вона реагує на наші запити! Люди часто приносять гроші... За ці кошти для військових, які зараз лежать, лікуються в наших шпиталях, оновлюють операційні так, щоби найкращі фахівці світу, навіть дистанційно, могли працювати, лікувати, повертати їх до життя. До пожертв усе ж потрібно ставитися дуже виважено, бо, на жаль, є люди, які на цьому наживаються. Дуже ретельно треба дивитися, хто до вас підходить і з якими скриньками. Як на мене, значно більше довіри у збиранні пожертв є до Церкви. 
Нині в наших шпиталях лежать важко поранені вояки, і кількість їх із часом, на жаль, збільшуватиметься. До них приїздять люди з різних областей України, близькі та рідні, яким доводиться оселятись у львівських готелях, а це дорого. Їм треба допомогти з тимчасовим житлом. 
Є в нас багато громадських організацій, волонтерів, які допомагають… Дехто працює над тим, аби укомплектовувати кожного військового службовця, який перебуватиме в зоні АТО, індивідуальною медичною аптечкою ще перед відправленням. Під час минулої хвилі мобілізації панацеєю від усіх бід були бронежилет, кевларові шоломи. Тепер волонтери вже бачать, що для військово­службовців потрібні індивідуальні аптечки, дехто вже розробляє інструкцію. 
Одне видавництво пропонує зробити міні-книжечку, аби військові знали, як подавати першу медичну допомогу. Цим мали б займатися чиновники. До цього часу можна було би вже надрукувати десятки тисяч таких книжечок, але вони ж сидять за своїми столами і думають: “Моя хата скраю, я нічого не знаю”, а волонтери, люди, яким не байдуже наше майбутнє, зараз компенсують усі ці недопрацювання. Думаю, саме завдяки громадянському суспільству ми вийдемо із ситуації, в якій зараз перебуваємо. Нам потрібні тільки мужність, виваженість і терпіння.
– Як доставляєте речі в АТО? Чи можуть рідні передавати посилки? 
– Здається, ще Столипін казав, що людина – це не скотина, і до всього звикне. Армія з березня на сході країни (кажу зараз передусім про військові підрозділи, частини, які дислокувались у Західному регіоні). 
Ні для кого не таємниця, що там – наші десантники, механізовані підрозділи й інженерні, підрозділи армійської авіації... Зрозуміло, що на сході для них життя триває: людям потрібні якісь елементарні речі для побуту, продукти. Тож маємо налагоджену систему, аби їм їх постачати. У військовій частині беруть невеличкий бус і везуть хлопцям усе необхідне, навіть посилки від родичів. Також через військовий комісаріат раз у тиждень відправляється транспорт із продуктами та водою для нашої військової частини. Зрозуміло, що є певні заходи безпеки, тому я вам не деталізую, як це все відбувається.
Днями ще передамо хлопцям листівки від льві­в’янок. Такими акціями підтримуватимемо бойовий дух вояків, хоча на сході так непросто. Війна пройшла цією частиною нашої країни, там знищені системи комунікації, підірвані телевізійні вишки та вишки з антенами мобільних операторів, немає електрики... І саме там будь-яке нагадування чи звісточка з маленької Батьківщини в рази чутливіше сприймається! 
Розмовляли Вікторія Савіцька, Сергій Нікішин
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
1.2366 / 4.55MB / SQL:{query_count}