Віртуальна мандрівка в Лужицю

Одразу признаюся, що я ще жодного разу не мандрував до Лужиці. Хоча, як то кажуть, об'їздив півсвіту, а насправді - лише малесеньку його частинку. Щоправда, переїздив через лужицькі землі, мандруючи на Захід (чи то до Німеччини, чи то до Франції) і назад. Але менше з тим.

Одразу признаюся, що я ще жодного разу не мандрував до Лужиці. Хоча, як то кажуть, об'їздив півсвіту, а насправді - лише малесеньку його частинку. Щоправда, переїздив через лужицькі землі, мандруючи на Захід (чи то до Німеччини, чи то до Франції) і назад. Але менше з тим. У книжці "Навстріч" (1984) мого батька Володимира Лучука (1934 - 1992) після першого розділу оригінальних і другого перекладних віршів - є ще й третій розділ, який має назву "Мандрівка в Лужицю". Є в цьому розділі й оригінальні, і перекладні вірші, але вони, властиво, є вкрапленнями у прозовий текст, в есеїстичні імпресії від подорожі у травні 1980 року в Лужицю на V фестиваль серболужицької культури в Будишині. Батько побував тоді не лише у "стольному" Будишині, але і в інших місцях. Зокрема, відвідав Юрія Брєзана у Ворклєцах, Кіто Лоренца у Вуєжках, Юрія Коха в Хошебузі... Це була не перша й не остання батькова мандрівка в Лужицю. У його записниках збереглося чимало то розлогіших, то лапідарніших нотаток про відвідини Лужиці. Від студентських років серболужицька тема увійшла в батькову свідомість, згодом матеріалізувавшись не лише в подорожах, а головно в результатах літературної праці, переважно в перекладах серболужицької поезії. Остання земна подорож Володимира Лучука теж фатально пов'язана з Лужицею, адже тоді 23 вересня 1992 року батько вирушив поїздом до Києва за німецькою візою, щоб із нею мати змогу відвідати черговий фестиваль серболужицької культури... Перед дорогою батько протягом дня створив два свої останні вірші (диптих "Лужицькі візії")... Завдяки перекладам Володимира Лучука українські читачі неодноразово здійснювали віртуальні мандрівки в Лужицю.

Батько захопився лужицькими сербами, перейнявши зацікавлення ними від Костянтина Трофимовича, який був одним із його викладачів на кафедрі слов'янської філології філологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка, ще в середині п'ятдесятих років минулого століття. Татовими викладачами були також поважні корифеї, зокрема Іларіон Свєнціцький, Михайло Онишкевич, Микола Пушкар, Степан Масляк... А Костянтин Трофимович тоді був ще початкуючим славістом. Одна з кафедральних легенд (яку мені переповідав не тільки тато) свідчить, що Трофимовича (який був доволі невисокого зросту) разом із ще одним нестарим славістомвикладачем Миколою Малярчуком (який був доволітаки високого зросту) студенти жартома називали "юс малий" і "юс великий" (за назвами літер на позначення носових йотованих голосних у старослов'янській мові). Коли ж я студіював славістику у Львівському університеті в першій половині вісімдесятих років, завідувача нашої кафедри Трофимовича всі любовно називали Кость Костьович. І саме коли я вступив до університету 1981 року, на традиційній забаві посвячення в славісти, коли першачки пролазили крізь імпровізовані Золоті ворота (складені зі звичайних, проте досить давніх, стільців), Костя Костьовича Трофимовича нарекли почесним званням князя Верхньої та Нижньої Лужиць. До слова, посерболужицьки "князь" (knjez) означає "пан". Вже на моїх четвертому та п'ятому курсах Кость Костьович викладав нам верхньолужицьку мову як предмет, а фактаж про літературу лужичан вплітав Володимир Андрійович Моторний у свої лекції про слов'янські літератури. Чи не вперше стикнутися з лужицькою мовою мені довелося десь так у класі шостому­сьомому, коли на традиційному Шевченківському вечорі в нашій рідній львівській середній школі № 28 (спеціалізованій німецькій, а на той час найбільш свідомій національно) я декламував напам'ять Шевченків "Заповіт" у перекладі верхньолужицькою мовою у віночку перекладів його мовами народів світу. Як правильно вимовляти лужицькі слова, мене навчив тато; ще й досі я пам'ятаю принаймні перші чотири рядки того перекладу.

Протягом майже цілого свого свідомого життя Володимир Лучук цікавився лужичанами, не забував про них, працював над перекладами. Одним із показових результатів батькової роботи в лужицькому напрямі слугує й антологія"Ластівка з Лужиці". Переспіви серболужицької поезії для дітей, що увійшли до цієї антології, витворюють об'ємисту й доволі вичерпну картину. Із цієї книжки видно, на якій саме поезії виховуються й формуються лужицькі діти, які вірші читають їм батьки. Позаяк антологію батькових переспівів серболужицької поезії для дітей упорядкували ми з братом Тарасом, то логічною виглядатиме одна історико­літературна паралель із пульсуючих анналів українсько­лужицьких літературних зв'язків. Подвійна, сімейна паралель, можна сказати. У цій антології найбільшою є авторська добірка Міхала Навки - два десятки віршів плюс китичка скоромовок; є тут і один розлогіший вірш його сина - Антона Навки. У червневому номері журналу "Дніпро" за 1981 рік (я щойно здавав матуру) у супроводі татової передмови "Династія поетів" була опублікована троїста добірка віршів Навокпоетів: діда (і батька) Міхала, батька (і сина) Антона, сина (і внука) Томаша. Вірші Міхала переклав тато, Антона - Тарас, а Томаша - я. Проте авторство перекладів редакція зняла через якісь незрозумілі совкові упередження, зазначивши лише, що цілу добірку підготував Володимир Лучук. Під перекладами віршів Томаша Навки в лютневому числі часопису "Всесвіт" за 1982 рік вже стояло моє ім'я. Мабуть, я тоді дуже тішився, бо мені щойно виповнилося 17 років і я переступив у другий семестр першого курсу. Антологія ж "Ластівка з Лужиці" нехай переступає пороги українських осель, сиріч влітає в обшири поетичних зацікавлень наших читачів.

Пропонуємо увазі читачів декілька переспівів Володимира Лучука з цієї антології.

Гандрій Зейлер

 

 

Ворони, жайвір і сороки

 

 

З чесних принципів - один:

не бери когось на кпини!

 

У блакиті над ланами

жайворон співа,

від весняної нестями

кругом голова.

 

А ворони-каркарони

каркають водно:

- Королівської корони

жайвір жде давно!

 

- Майте спокій! - скрик сороки

чується в одвіт. -

Хай співа, нема мороки,

не на тому світ...

 

Бо ж міцніші наші крила,

ми дзьобаті всі:

в цьому слава, в цьому сила,

а не в голосі!

 

Тільки заздрісник охочий

міркувати так:

гудити талант співочий,

хвалячи кулак.

 

 

 

Якуб Барт-Чішинський

 

 

Бабуся розказує казку

 

 

Надворі вихор завиває,

чей, заздрить хатньому теплу.

Матуся кужіль допрядає,

а батько зв'язує мітлу.

 

Сидить бабуся коло печі,

від неї діти ні на крок -

іскряться віченька в малечі

від розповідей та казок.

Мов бачать пряникову хатку,

стають з драконом на двобій,

а потім просять знов спочатку -

про все, й про замок голубий...

 

Надворі світ у завірюсі

і виє віхола... гу-гу...

а в хаті діти круг бабусі -

про Бабу просять, про Ягу.

 

- Ні, ні! Пора давненько спати...

сон підкрадається до віч... -

Дітей вкладає в ліжко мати,

а то б і слухали всю ніч.

 

 

 

Фрицо Роха

 

 

Павук

 

 

Той павук -

ткач загадковий,

бо пряде несамохіть

із ниток своїх чудових

непомітну

срібну сіть.

 

Сіттю ловить він уміло

комарів, комах і мух.

За таке потрібне діло

будьмо вдячними йому.

 

Знай, неписана в народі

настанова є така,

щоб ніде, ніколи, пробі,

не вбивати павука!

 

 

 

Міхал Навка

 

 

Ворон хоче оженитись

 

 

Ворон сам собі не ворог.

Оженитись хоче ворон.

Взяв би курку, але зась! -

півень курки не віддасть.

Качки сам не хоче брати -

не навчилася літати.

А до гуски і не йди:

не вилазить із води.

 

Ґаву тільки-но проґавив -

з нею крук весілля справив.

Сойку взяв би, але сойка

відмовляє - гордо ойка.

 

А дятлисі ворон люб.

Але в неї гострий дзюб.

Відчепися ти, дятлихо,

із тобою буде лихо!

 

Про зозулю стільки пліток:

хто глядіти буде діток?

До дроздихи опізнився:

дрізд із нею заручився.

 

Буківчихи не чіпай:

коли хочеш - почекай!

Міг би дрохву він узяти -

незугарна ґаздувати.

 

А синичка намір має,

тільки мама не пускає.

Перепілка, далебі,

хоче жайвора собі.

 

Чапля піде, ще й охоче, -

ворон чаплі сам не хоче.

Бо у тої злої чаплі

тільки й того - мокрі капці.

 

Чайка з ворона глумиться:

ич, яка я білолиця!

Чого доброго, бува,

ще відмовить і слуква!

 

До слукви і до хохітки

він не піде - будьте свідки!

Бо й вони, мов яструбиха,

піднесуть гарбуз, до лиха!

 

І сови він не посвата -

буде вічно спати, клята!

І не візьме трясихвістки,

бо та вміє тільки твісти!

 

А сорока-білобока

не спускає з нього ока.

Любить ворона - що страх!

Бо той ворон - при грошах.

 

Гей, бучне весілля буде!

Їдуть гості звідусюди!

Як-то житимуть вони?

Запитайте восени!

 

 

Кіто Лоренц

 

 

Оце воно

 

 

Жив на світі чоловік,

сам варив собі і пік

калачі, книші,

пампушки,

і щоденно

він для себе суп варив,

бо страшенно суп любив.

 

Все ж - той дивний суполюб

нарікав щодня на суп.

Супу в ложку набирав

і, куштуючи, казав:

"Знову суп щось не смакує,

знов чогось йому бракує".

Цукру, хрону чи кориці?

Всі шухляди і полиці

обдивлявся, та намарне.

Все воно потрібне, гарне

і смачне. Проте - не те!

 

Суп, який він вихваляв,

посолодшав від похвал.

Розізлився суполюб,

в злості той солодкий суп

обізвав таким-сяким

і розплакався над ним.

Знову суп покуштував.

- Суп - що треба! - закричав.

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
6.8570 / 4.23MB / SQL:{query_count}