Поетична іпостась Мілорада Павича

(про вірші автора "Хозарського словника")

(про вірші автора "Хозарського словника")

сесвітньо відомий сербський письменник Мілорад Павич (народився 15 жовтня 1929 року в Белграді) уявляється ширшому поспільству лише прозаїком. Проте він має принаймні чотири літературні іпостасі. Він - літературознавець, поет, прозаїк і драматург (наводжу ці його амплуа у хронологічній послідовності). Ще у п'ятдесяті роки минулого століття розпочалася бурхлива літературознавча діяльність Павича, яка увінчалася виданням цілої низки видань з історії сербської літератури. Про поезію - далі. Його проза після першого видання "Хозарського словника" 1984 року стала завойовувати світові простори, а до того він видав лише кілька збірок оповідань. Звернувся письменник і до драматургії, написавши принаймні три п'єси - "Театральне меню: назавжди і ще на день", "Ліжко для трьох" і "Скляний слимак". Що стосується віршів, то Мілорад Павич є автором однієї суто поетичної збірки "Палімпсести" (1967), двох поетичних збірок із прозовими вкрапленнями "Місяців камінь" (1971) і "Душі купаються востаннє" (1982). Його поетична творчість (як, зрештою, літературознавча й частково драматургічна) майже не відома за межами Сербії. А дарма, адже саме з Павичевих віршів, на мій погляд, вибрунькувалися ті пагони, що розрослися в його колосальні романи. Гадаю, щоб краще зрозуміти Павичеву прозу, варто ознайомитися з його віршами. Тому я здійснив чи не першу в Україні спробу донести вір­ші Павича до українського читача. Власне вірші, бо віршовані вкраплення в романах я вже доносив свого часу й у робочому порядку: в "Хозарський словник" у перекладі Ольги Рось, в "Останню любов у Царгороді" в перекладі Наталії Чорпіти; у "Зоряну мантію" в перекладі Алли Татаренко вкраплені вірші не самого Павича, а вибрані ним фрагменти давнього "Слова любве" Деспота Стефана Лазаревича, які я теж переклав. Коли я прочитав віршований пентаптих "Роман про Трою", то одразу ж упізнав щось знайоме. Цей верлібровий пентаптих Павич переробив на фрагменти "Іліади" у романі "Остання любов у Царгороді". Особливості кульгавого павичівського гекзаметру в тій "Іліаді" я намагався зберегти камінь до каменя спотикання. Зрештою, це є ледь не священним обов'язком перекладача поетичних текстів - якомога автентичніше (зрозуміло, з використанням методу компенсації, коли це необхідно) відтворювати не лише смисл і дух, але й ритмічний рисунок першотворів. Це загальні місця, прописні істини. Не може не впадати у вічі й назва першої Павичевої поетичної (нагадую, єдиної суто поетичної) збірки "Палімпсести", суголосна, таки ідентична назві феноменальної збірки Василя Стуса. Із трьох збірок Павича я вибрав віршів тричі по три, разом - двадцять сім. Начебто достатньо для презентації. До слова, вже після того, як я переклав ці вірші, знехотя ознайомився з ґрунтовною бібліографією Павича. Виявилося, що я для перекладу вибрав найчастіше передруковувані у різних виданнях вір­ші. Мабуть, це не випадково.

При цій нагоді поділюся тим, як мені довелося особисто познайомитися з Мілорадом Павичем. Наприкінці жовтня 1998 року, буквально два тижні після мого весілля, я в компанії з Володею Дмитерком, директором видавництва "Класика", яке щойно видало свою першу книжку - "Хозарський словник", - вирушив до Белграда. Головним нашим завданням було вручити Мілораду Павичу авторські примірники українського перекладу його архіроману й домовитися про подальшу співпрацю. Ми за тих пару днів перебування у сербській столиці мали ще й деякі інші літературні справи. Зокрема, налагоджували контакти з Момо Капором, роман якого "Облудники" (улюблений мій роман серединних студентських років) "Класика" небавом і випустила. Про зустріч із Мілорадом Павичем ми домовилися на обідню пору 28 жовтня. Рано­вранці того дня Момо Капор повіз нас своїм катером кататися по усті Сави в Дунай. Ми кружляли навколо островів, поки не причалили до прибережної кнайпи "У Болета" на Аді Циганлії. Там ми чинно пригощалися, я навіть трохи поплавав, щоправда, було вже таки досить зимно, та й течія там шалена, тож далеко я не відпливав. Після плавання Капор накинув на мене великого рушника, а власник майже плавучої кнайпи Болет показав мені, де душ. Словом, обідня пора була вже в зеніті й на домовлену зустріч із Павичем у кнайпі "Грецька королева" ми аж ніяк не встигали, тож Капор перетелефонував йому, перенісши зустріч на восьму вечора до кнайпи "Коларац" (до речі, колоритно описаної самим Капором у тих же "Облудниках"). Коли увечері Павич зайшов до "Коларца", у мене виникли відчуття, які я згодом описав у вірші "Трохи білого світу".

Ми перебралися до кнайпи "Кнез", де, попри гомеричну вечерю, вирішили всі наші поточні літературні справи. Із нашої довгої й розлогої розмови згадаю лише про один сюжетик, дотичний до поетичної творчості. У Павичевому "Хозарському словнику" є один віршик давньою сербською чи хорватською мовою, записаний італізованою латинкою. Мене вже певний час до того інтригувало питання, чи цей віршик оригінальний із якоїсь давньої книжки, чи містифікований самим Павичем. Про це я й запитав його поміж іншим. Павич якось нейтрально начебто підтвердив автентичність того віршика, проте із прихованої у вусах усмішки я таки здогадався, що автором його є безумовно сам Павич. Можливо, таки безумовно. Ось цей текст, який я приблизно стилізував начебто книжною українською мовою десь того ж часу:

Дурно ти шлеш мні
люстерко свого щастя,
Кгди у нім зовсім нема
твого причастя;
Замість твоєго
іскомого привіта
Свій там знайдуєм
лик з літа і до літа.
Дар твій тобі шлю
назад, бо сну не маю:
Образ не свій, а твій
видіти там чаю.

Поезія прозирає крізь усі прозові тексти Мілорада Павича, багато з яких широко відомі серед українського читацького загалу. Екстраординарна образність Павичевої прози проростає з його поезії. Можна сказати, що саме на дріжджах його віршів виросли романи, що стали окрасою світового письменства, зокрема його "Хозарський словник".

Пропоную увазі читачів кілька віршів Мілорада Павича у своїх перекладах.

Вірші зі збірки "Палімпсести" (1967)

Ікар

Позичаю всім мертвим свою мову

доки вивчені від своїх праматерів

Птахи виспівують імена страшних вітрів

відлетілих із Землі.

Притишені тепер упізнаю їх тут

за іменами вивченими від птахів

Доки виходжу вдруге

зі страшного яблука народження між зорі.

 

Біля мене течуть два часи воднораз

як два обручі музики нової

І лише моя пуповина їх єднає

і я двічі народжений

Крізь покоління моїх матерів із плоті й землі

повертаю свій погляд назад

І бачу де линуть із гір потоки голосів

і звуки стікаються в долині

 

І лише одна ріка тиші

звивається по середині Землі

Як дим що проходить під мостом

хоч корабель вже відплив.

І лякаються птахи глухого диму

і виспівують імена страшних вітрів Сонця

Та ріка тиші вливається в небо

і поборює їхні голоси.

І я її чую крізь обидва мої народження

і я єдиний який у ріці тиші

Купає своє слово

і позичає всім мертвим свою мову.

 

 

Летючий храм

Перемотай бороду тричі поясом і в ярузі

розпали піч щоб нам підігріти вино

Бо перед нами роздоріжжя

і як чорного поштового голуба

Ще лише ліси тримають цю ніч. Під капелюх

бджола приводить рій і зернину маку

Під язиком садить.

Храми з очима не побачать

 

Куди нас відвезуть золоті віслюки

та рогаті коні як олені.

Коли серце вибльовує солодкі слова:

Любо птахам над водою витати

Усі стежки втечуть і назад

не повернуться. Але ти повісь

Кульчик слухання з коштовним

камінцем сардоніксом

і сплети гарапу з волосся.

 

У хлібі ніж неси:

буде нам небо пташне та води рибні

Залишені вірші промовимо

мушлям і складемо мозаїку на піску

Бо глянь як тіні та прохолоди

покидають мертві стовбури й летять

На кону лицедіїзвіздарі

колядники й сопілкарі

Виходять із часу свого життя

без смутку. Там ляжемо й ми

Де могилки на цвинтарях не лежать

на тій же утрені

 

Під плиту летючої церкви пустивши одне одному

по голубові під голову.

Купідон

Без Купідона сад

бо сад у Купідоні моєму

Він не має мармурової шиї, лише спогади

що гаснуть із призахідними сонцями

І лише весна скаже

які місця трав'яні з вересом і левкоєм

І де стебла зійдуть і в новому серці

куди стежки потечуть.

 

Але чи я той садівник

що саджанці плекає

Збираючи голоси птахів що злетяться на дерева

коли мій вік пролине?

Чи саджу навіки музику

садячи памолодь

Заслуханий у пісню ще ненароджених зграй

із часового мису?

 

Чи саджу любов як пісню

щоб визріла у Купідоновому саду

Щоб міг мені її повернути

колись тоді вже без мене

Так як сади землі

співають для свого насіння?

Чи птахи і стовбури не стрінуться ніколи

і він не помітить

У хорі пісень нових ту

яку я посадив свого часу

І певності нема що наші голоси

в загальній музиці звучатимуть і після скону?

 
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
5.2684 / 4.21MB / SQL:{query_count}