«Я z України» – в душі, і це найважливіше!»

Віктор Винник, фронтмен гурту «МЕРІ», – про музику, волонтерство, безпеку, втрати, еміграцію, талант-шоу, гори і котиків

Ця розмова мала відбутися давно, якщо бути точною, рік тому. Саме в той час мав ось-ось вийти свіженький, п’ятий альбом під назвою «Снайпери-амури», який Віктор Винник і гурт «МЕРІ» писали чотири роки. Його презентацію планували на 20 березня 2020 року, а 28 числа гурт мав представити альбом на концерті в клубі «Пікассо».
Аж раптом усе полетіло шкереберть… У лютому власник найстарішого нічного клубу Львова оголосив про закриття «Пікассо», у середині березня все зачинили на карантин, тож про жодні концерти не мовилося. Отак той рік і минув – із прощаннями, закриттями, заборонами і поодинокими зустрічами.
Але привіт, 2021-ий! Сподіваюся, після локдауну він таки подарує нам трохи живих виступів, за якими скучили всі. Віктор Винник і гурт «МЕРІ» нарешті діждалися свого шансу побачитися з публікою і представити деякі пісні з нового альбому 14 лютого в Центрі Довженка на Сихові під час подвійного концерту. А «Львівська Пошта» – поспілкуватися з автором та виконавцем, фронтменом гурту «МЕРІ» Віктором Винником про… Та про все на світі: від музики, волонтерства, безпеки, втрат, еміграції до талант-шоу, гір і котиків.
– Чого чекати вашим прихильникам від концерту 14 лютого? Як ви готувалися до нього і відреагували на додатковий – о 16.00?
– Від цих концертів я перш за все багато чого очікую сам. Завжди кажу, що виступ – це не соло, а дует із публікою. Навіть якщо на концерти приходять одні й ті ж люди, вони все одно по-різному поводитимуться. Тож я напевно більше очікую від них, аніж вони від мене.
Готувалися до концертів як звично, провели низку репетицій. Проте довелося трохи повертатись у форму, адже концертного графіка як такого ми зараз не мали зі зрозумілих причин.
Готуємо кілька новинок. Зокрема пісню «Чорні очі». Ми її представили восени, вона дуже сподобалася глядачам, зібрала понад 117 тисяч переглядів лише на ютубі (youtube.com/watch?v=iMY_CdSdRd0). Цікаво, як на неї «наживо» відреагує публіка. 12 лютого представимо «І навіть коли…», яка ввійшла до альбому «Снайпери-амури», але ми ще не презентували її в ефірах радіостанцій, лише на інтернет-платформах. 14 лютого зіграємо її також: це ж пісня про кохання, вона буде актуальною цього дня.
Щодо додаткового концерту, то це для нас звична практика. Кілька років тому ми відіграли два концерти у Львівській філармонії з оркестром (youtube.com/watch?v=q57tgz-KvlM). Зараз подвійні концерти – вимушений крок, бо через карантинні вимоги можемо зібрати максимум половину залу. Артистам особливо приємно, що публіка приходить на наші концерти, підтримує нас. Вважаю, що наші слухачі – то наші однодумці. І якщо їх збереться на два концерти, це ж чудово!

– Розкажи більше про свою команду – тих, із ким працюєш постійно.
– Колись у першому альбомі «Мерідіани», який вийшов у 2007 році, ми зазначали, що командою «МЕРІ» вважаються «всі ті, що нас слухають і не слухають, люблять і не люблять, допомогли і не допомогли», тобто люди, які хоч якось були дотичні (Сміється). Це маса цього «айсберга». А його верхівка – хлопці, з якими ми працюємо. Микола Гаврилів, наш клавішник, найдовше із нами – з 2004 року. Решта додалась за рік-два, і разом ми вже 15 років. Усі вони – професійні музиканти, окрім мене. Я за фахом художник і, можна так сказати, до музики нічого не маю. Окрім гурту «МЕРІ», хлопці беруть участь в різних інших проєктах, мають свою чудову групу Х-Projekt (youtube.com/channel/UCUadk7MIujyLUHcOnvXUIZA), яку очолює гітарист Віталій Гудзій, грають прогресивний рок і не тільки.
– Як підтримуєте форму впродовж карантину: працюєте, проводите репетиції і пишете нові пісні?
– Дозволю собі пожартувати так: із музикантами ми граємо вже ціле тисячоліття, оскільки почали ще в минулому (гурт «МЕРІ» заснований у 1996 р.). Досвід – велика справа, ми вже давно зігралися, відчуваємо один одного. Але форму підтримувати треба – це факт. І хоч-не-хоч проводити репетиції.
Карантин у нас минає доволі плідно. На його початку, 20 березня 2020 року, вийшов альбом, потім ми грали онлайн-концерти, провели автомобільний концерт у Львові. Повернулися до старих пісень, зробили карантинну версію «Мерідіанів», для якої кожен музикант записував свою партію у себе вдома. Влітку записали ремікс на композицію «Чому болиш?..» – це також сталося завдяки карантину. Видали «Чорні очі». Насправді постійно працювали над чимось. Так, концертна діяльність фактично припинилась. Але завдяки цьому до певної міри ми могли проводити більше часу в студії, на репетиціях. Попри все не сиділи склавши руки і не чекали, що ж воно далі буде, а виконували свою роботу.
– У 2020-ому ви випустили п’ятий альбом, якого чекали досить довго. Але вже записуєте новий матеріал. Чи формуватимете з нього свіжий альбом, а чи пускатимете це в світ синглами і на цьому зупинитеся?
– Наразі все виходить синглами. Забув згадати нашу батярську «Бувай ми здорова», яка вийшла навесні, і «Чорні очі» – це вже два готові сингли. Ще кілька зараз у розробці, їх продюсують на різних студіях. Напевно зробимо, як робили завжди: поки пишеться альбом, деякі пісні оприлюднюватимемо у вигляді синглів, а решту «секретного» матеріалу представимо вже у альбомі. Шостий альбом точно буде. Коли – ще не можу сказати, бо й попередній не змогли досі по-людськи презентувати через пандемію.
Інше питання, у якому форматі вийде альбом. Сумно від думки, що альбом «Снайпери-амури» може стати останнім у форматі СD. Можливо, так і буде. Хоча мені, як людині з минулого тисячоліття, приємний власне СD-формат: такий альбом можна в руках потримати, маєш, як кажуть, річ. Розумію, що їх зараз проблемно навіть послухати, бо програвачів меншає, все переходить у інтернет. Але проти прогресу не попреш.
– Багатьом музикантам довелося змінити сферу діяльності, аби вижити. Як ви давали собі раду без концертів?
– О! Це насправді важливе і до певної міри сумне питання. І я на нього не маю відповіді. Так, багатьом із моїх колег довелося змінити сферу діяльності. Але хто ж знав, що станеться така криза, як коронавірус. Нам якось більше пощастило в цьому плані. Я займаюся лише тим, що продюсую свою групу, в хлопців є свої студії, ще якісь підробітки. Так і крутимося. Але це важко. Та є ті, яким іще важче… Знаю людей, котрі працювали лише в одному напрямку, в певних проєктах, у них робота повністю зупинилася. І що робити? Зараз навіть з інтернет-оголошень бачу, що музиканти продають дуже багато дорогих інструментів задешево. І якщо вже люди продають свої засоби праці, то можете уявити, яке у них безгрошів’я… Бажаю всім хоча би психологічно вберегти себе, зрозуміти, що ці труднощі тимчасові, що ми мусимо їх пережити, аби прийти до майбутнього життя з новим досвідом. Такі випробування даються нам не просто так – ця пандемія повинна чогось навчити людство.

– У вас, гурту «МЕРІ», є пісня «Емігрант» . Вона відтворює досвід твоїх близьких, знайомих чи ти й сам задумувався про виїзд із України?
– Багато знайомих і близьких мені людей стали емігрантами. Так, я часто бував за кордоном і з «МЕРІ», і приватно як турист. Ми трохи поїздили: були в Європі, кілька разів у США. Звичайно, хотілось би побачити значно більше світу, але… Я зустрічав людей, які знайшли себе за кордоном. У них є сім’я, кар’єра, все добре. Проте в певні моменти, коли вони чули українську музику чи просто говорили про рідну країну, я бачив щось таке в їхніх очах (не люблю слів «туга», «ностальгія»)… Було помітно, що люди пам’ятають, звідки вони. Можливо, хотіли б повернутися, але певні обставини не дозволяють цього зробити.
Я ніколи не задумувався про виїзд із країни. Мені все ще подобається робити тут те, чим я займаюся, тобто українську музику. Якщо в Україні українська музика нікому не потрібна (це така неприємна правда), то в світі кому вона має бути потрібна? Британія, Америка мають своїх чудових музикантів. Кому ми там потрібні? Нашій діаспорі? Не впевнений, не знаю аж стількох музикантів, які емігрували б і продовжили там кар’єру саме як музиканти. Найчастіше їм доводиться змінювати рід занять.
– У вас є чудовий мерч «Я z України», на який чималий попит. Як народилась ідея його створення?
– Це треба було зробити давно, ще в 2016 році, коли вийшов альбом «Я z України». Але лінощі, мої вселенські лінощі не дали цього зробити. В 2018 році нас запросили на фестиваль UktoberFest у Чикаго. І ось мій знайомий, чудовий музикант, один із організаторів Сашко Хрипливий, який допомагає в проведенні таких акцій, сказав: «Візьміть свій мерч, щось таке». А я йому: «Так а що взяти? Якісь альбоми»? Якраз тоді, через не можу ми надрукували пробну партію футболок, і їх буквально розмели в Чикаго ще до початку концерту (Сміється). Вже згодом я додруковував лінію, і в нас тепер є футболки, наплічники, сумки, маски (придбати можна тут) . Думаю, ми її розширюватимемо – людям подобаються такі речі. А нам приємно бачити людей у речах із нашим принтом і текстом «Я z України – це навпроти Європи, це там, де Хрещатик, це там, де Дніпро. Так, я з України – проти вас я не проти, але мені треба знати, хто тут хто. Так, я з України!». Так я завжди розумію, що це своя людина, це наші. Бо принт на одязі – це лиш принт на одязі. Але в людей, які цей одяг носять, фраза «Я z України» й без цього дуже глибоко в душі, у серці. І це найважливіше.
– Окрім обмежень і скасування концертів, як на вас вплинула пандемія? Чи хворів ти або твої близькі та яких правил дотримуєшся, щоби вберегтися від «корони»?
– Глобально через неї дуже постраждала сфера розваг, до якої належить і музика. Для прикладу, виробництво їжі ж не припинилося. Так, оберти збавили, але їсти потрібно щодня. А от із музикою все значно гірше. Перш за все під заборону потрапили масові заходи – а це ж чи не весь шоу-бізнес! Та й варто розуміти, що ми вже у процесі великої фінансової кризи, яка найбільше зачепить бідні країни. І Україну також, бо ми країна третього світу наразі. А ця криза знову ж таки негативно позначиться на сфері розваг. Бо коли людям доводиться вибирати між розвагами і хлібом, яким буде вибір, розуміємо ми всі.
Щодо коронавірусу як хвороби: так, перехворіло багато знайомих. На щастя, вони пережили його в легкій формі, без особливих наслідків. Але я читав і про інші ситуації, летальні.
Правила безпеки – превентивні. Ті ж маски. До слова, кілька місяців тому ми запустили власну лінію масок із принтом «Я z України», і на них є чималий попит.
Миття рук – навіть до нього ми вже ставимося інакше, не нехтуємо цим, зауважив як за собою, так і за іншими. Це вже ввійшло у звичку, це добре, шкода лише, що ми здобули її такою ціною.
– Чимало ваших концертів у Львові проходили в клубі «Пікассо». Ось уже майже рік, як його закрили. Чи не бракує тобі саме таких клубних концертів для своїх, де всі розуміють і знають одні одних? І взагалі, які формати концертів, виступів є найкращими для тебе?
– Ну, «Пікассо» – це таки біль, це особисте… Взагалі є зміст говорити про покоління «Пікассо», а може, й про кілька поколінь львів’ян і не-львів’ян, які він виховав. Клуб же проіснував 27 років. І мені пощастило бути в стінах цього культового закладу в золоті роки. Понад те, він навіть став одним із наших перших концертних майданчиків (відео з презентації четвертого альбому гурту є тут). Це був дім, місце, в яке я заходив, коли приїздив до Львова, і розумів, що тут усі знайомі. І ті, що працюють у закладі, і відвідувачі – усі тобі всміхаються. Не хочу бути пафосним, але це було магічне місце, яке залишиться на фотографіях, відео, але найбільше – в серцях покоління кінця 90-их і початку «нульових». Є багато різних клубів, де можна проводити концерти. Але формату «Пікассо», де все було настільки затишно і правильно, вже не буде. Там збиралася роками перевірена публіка, і ці люди зараз, можливо, ходять в інші місця. Але мені його дуже бракує і бракуватиме… Тішу себе думкою, що в інші заклади на наші концерти приходить ота публіка і що ми можемо творити собі альтернативне «Пікассо». Радію, коли бачу на концертах людей, яких знаю з тих часів, і відчуваю, як оживає та атмосфера і той дух.

А взагалі щодо форматів, то найкращі ті виступи, які вдаються. Мені пощастило брати участь у подіях від квартирників на 10 людей до стадіонів. Але глобально важливим є зв’язок. І якщо ти маєш його навіть із кількома людьми, то вже не важливо, скільки тисяч їх довкола. Якщо ти маєш цей діалог, немає різниці, чи ти сидиш на кухні на табуреті перед кількома людьми, а чи виступаєш перед величезною аудиторією.
– Майже всі пісні для «МЕРІ» ти пишеш сам, пишеш і для інших виконавців. Із ким плануєш співпрацювати найближчим часом?
– Так, увесь матеріал «МЕРІ» – це мої пісні. Крім того, співпрацюю із FDR –компанією, яка займається українською музикою ще з 90-их, а саме з Романом Кальмуком. На базі цієї компанії є продюсерський центр, який займається молодими виконавцями. Я один із авторів цієї компанії і постійно щось пишу чи правлю якийсь музичний матеріал, текст. Матеріалу дуже багато, часто він для молодих виконавців, багатьох із яких, зізнаюся, навіть прізвищ не знаю. Багато написав для Олександра Порядинського, який був учасником одного з талант-шоу. Він цікавий вокаліст, уже кілька років співає, має багато кліпів.
Тішуся, що є багато молодих артистів. Це прекрасно. Більшість із них україномовні, дехто якраз переходить на українську. Нам зараз дуже потрібно масово створювати український продукт (для мене це дорівнює «україномовний»), а там рано чи пізно кількість переросте в якість.
– Багато українських, зокрема львівських, музикантів, виконавців випробовують долю і свої сили в талант-шоу. Не думав сам узяти в ньому участь? На що був би готовий заради цього і чи справді такі шоу можна розцінювати як можливість стати значно популярнішим, розповісти про себе ширшій аудиторії, чи це радше компроміс із совістю?
– Хороше питання, а наприкінці навіть дещо пафосне. Люди, яким подобається брати участь в таких шоу, мають право це робити. Лише маю надію, що при цьому вони пам’ятають: це перш за все телешоу, воно не має на меті відкривати ваші таланти, допомогти, а лише зробити продукт, за який заплатять рекламодавці. Такі шоу допомогли одиницям, про решту, яка становить 95 відсотків учасників, я після того практично не чув… Хоча не дивлюся їх, вони мені не цікаві. Інколи бачу фрагменти, хтось виходить співати – якась молода людина – і співає так, що суддям цих проєктів, нашим «зіркам» треба просто встати і вийти. Бо виросло нове покоління, воно росло на зовсім іншій світовій музиці, значно якіснішій. І ці так звані тренери молодь нічого не можуть навчити. Між ними просто прірва…
Чи брав би я в цьому участь? Можливо, 10-15 років тому, коли ми починали, в цьому був би зміст. А зараз це для чого? Колеги, однолітки брали в них участь, і що це їм дало? Хіба трошки більше популярності у якомусь зовсім короткому проміжку часу, ну, може, в супермаркетах почали більше впізнавати.
Я купував свою першу гітару ще за відрізні купони у 1991 році і тоді навіть не думав, що зможу співати, грати пісні, а люди приходитимуть на це подивитися. Тому для мене першопричиною не є збільшення своєї популярності. Хоча в цьому напевно нема нічого поганого – все на розсуд кожної окремо взятої людини.
– Не можу не запитати про твою волонтерську діяльність. Адже хоч ти й не надто любиш акцентувати на ній увагу, твої пісні про і для наших захисників, поїздки із концертами на схід України, твоя позиція чітко показують, наскільки важливі ці питання. 
– Так, питання дуже важливі, бо це просто слово з п’яти літер – ВІЙНА. Вже сім років вона не припиняється ні на секунду. Знаю, що тисячі людей займалися і займаються волонтерством узагалі не так, як я: це стало змістом їхнього життя. Тобто я, такі як я, навіть близько не можуть стояти біля їхнього подвигу – не побоюся цього слова. Ми по змозі в попередні роки брали участь у фронтових концертах, зборах коштів. Сумно, що цей рух зникає. Я вже давно був там, на сході. Мав справу з Андрієм Гергертом, який пішов із життя в серпні 2020-го унаслідок важкої хвороби.
Дуже ностальгую за тим часом, коли народ, армія і добровольці були абсолютно єдині в цьому пориві. Зрозуміло, що то був не весь народ, нехай мала, але дуже пасіонарна його частинка. Але це був подвиг, який зробили разом бійці безпосередньо на лінії зіткнення і тисячі людей, які стали волонтерами за кілька днів, навіть не до кінця розуміючи, що значить це слово. Вони просто розуміли: треба помагати своїм, і у цьому полягає наша боротьба.
Не знаю, за яких умов може відновитися таке єднання суспільства і армії задля захисту нашої країни. Думаю, це певний винахід української нації. Скільки країн вели війну в нашій досяжній історії, але я не знаю таких прикладів. Можливо, щось схоже в Ізраїлі, але це було ініційоване самою державою. А у нас на початку війни інституту держави як такого взагалі не було. Все робили люди завдяки самоорганізації. І цей приклад показує, що у нас таки є громадянське суспільство. Так, зараз воно завалене «ватою», нашою новою держвладою. Про це сумно говорити і можна без кінця продовжувати. Але можу сказати одне: я бачив реальних героїв, багатьох із них уже немає з нами, а багато ще поруч. І це розуміння дуже тішить мене, тримає і дає віру в те, що все у нас буде добре! Важко сказати коли. Зрозуміло, що нам доведеться пройти ще не одне випробування, але якщо у нас є такі люди, яких я бачив там, у рядах волонтерів, то ми не можемо зникнути, здатися, пропасти. Все буде круто! Слава Україні! Героям слава!
– Ти вже продемонстрував свої письменницькі здобутки, навіть книжку видав. Це був лише експеримент чи плануєш і далі писати?
– «90/60/90» – не експеримент, а таке собі графоманське хуліганство. То був 2017 рік, Матір Божа. Час минає, а я ніяк не можу себе змусити написати якесь продовження. Ще тоді я зрозумів, що робити суто художню книжку – не моє. Хоч і написав доволі масштабну дитячу казку. Можливо, це буде не зовсім продовження попередньої книги, але щось таке з реального, спогади з життя. У «90/60/90» я осягнув лише 90-ті роки. Але час спливає так швидко, що й «нульові» – це вже майже ретро, хоч ми всі ще добре їх пам’ятаємо. Може, й варто, але коли я це зроблю і чи зроблю взагалі, не знаю. Думаю, сенс є, бо на першу книжку отримав багато позитивних відгуків.

– Ти людина гір. Чи можеш собі уявити життя без них?
– У мене не було вибору, адже я народився в горах, у наших чудових Сколівських Бескидах. Про це можна говорити годинами… Я дійсно дуже люблю гори, а в степу почуваюся некомфортно. Коли є огляд з усіх боків, тоді просто хочу десь сховатися (Сміється). Насправді ж гори – це окремий світ, цілісний організм, місце, де ти починаєш розуміти, що є лише маленькою частинкою історії. Але це не пригнічує, а навпаки – вивищує. Коли стоїш на вершині, дивишся на цю красу довкола, то розумієш, що вона була до тебе, є зараз і буде по тобі. Я від цього завжди набираюся позитиву і сили.
– Ти не любиш коментувати своє особисте життя. І це зрозуміло, адже кожен із нас має право не виносити своє на люди. А про улюблену кицьку Зосю, фото якої часто постиш у себе на фейсбук-сторінці, можеш нам розповісти?
– Перефразовуючи текст пісні Васі Марущака з гурту «Цвіт кульбаби», Зося –каралєва. Ну ви ж розумієте, що насправді світом правлять коти (Сміється)? І не тільки, але коти, напевно, найбільше. Ми узалежнюємося від цих смішних пухнастих тваринок. Зося не так моя кицька, як мамина. Я подарував її батькам. Іноді, коли я приходжу до них у гості, Зося дозволяє зі собою сфотографуватися. Вона дуже норовлива, визнає тільки маму, всі інші для неї – якісь чужопланетні форми життя, на які вона кидає здивований погляд зі своїм «фірмовим стилем». Зауважив, що коли я пощу фото із Зосею, мої френди починають виставляти своїх домашніх улюбленців: котів, собак, хом’яків. Насправді люди, які заводять домашніх тварин, дуже відповідальні, бо дбають про цих маленьких, які не завжди чемні. Тваринки також можуть нас багато чого навчити, як-от розуміння, терпимості, вміння пробачати. А ще вони просто красиві, і весь інтернет на них тримається.
Розмовляла Марічка Ільїна
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.4290 / 4.21MB / SQL:{query_count}