“Пишу про те, що всередині болить”

Любов Долик, поетеса і перекладачка, член Національної спілки письменників України, – про поезію, теорію неймовірності, молодих авторів та кохання

Ця дивовижна жінка бачить поезію в усьому! Для неї вірші – немов повітря, не писати їх – значить не дихати. А як інакше можна пояснити її нестримне бажання творити, дарувати людям радість, що поетеса робить ось уже понад тридцять років? І це при тому, що за фахом вона – прикладний математик та все своє життя присвятила обраній спеціальності. 
Любов Долик  пише вірші так легко, немов складає їх за математичними формулами. Уже вийшли друком сім її поетичних збірок – таких різних, несхожих, пронизаних життєвою мудрістю авторки. Про найновішу з них – “Щастя” – старший науковий працівник відділу української літератури XX століття Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Ігор Павлюк пише: “Це іскристий, самобутній, строкатий, як ні в кого, калейдоскоп форм та змістів, тем і нарацій з розмаїтим словником, у якому є як слова-символи, слова-знаки, так і слова-терміни”. 
Як після такого відгуку не зацікавитися цією особистістю? Тож “Пошта” вирішила поспілкуватися з Любов’ю Долик, поетесою і перекладачкою,  членом Національної спілки письменників України. Говорили, звичайно ж, про поезію, а ще про її теорію неймовірності, молодих авторів і кохання.
– Як ви, людина, що має справу з точними науками, зацікавилися ефемерністю – поезією?
– Насправді я сама до кінця не знаю відповіді на це запитання. Розповім вам про свою бабусю з Волині, до якої мене щоліта відвозила мама. Старенька довго прожила – 84 роки, але була неписьменна. Після війни бабцю навчили рахувати, щоб могла полічити гроші, а також писати своє ім’я. Вона навіть вірші складала і диктувала їх сусідці:
Лети письмо крилом,
Письмо орлом.
Впадь на ту кровать,
Де мій милий буде спать.
Такі примітивні, але такі щирі поезії… Мама розповідала, що бабуся все відчувала і любила красу. Кажуть, між бабусями-дідусями й онуками існує якийсь невидимий зв’язок. Мені, мабуть, це передалося від бабусі.
– Яка тематика переважає у ваших поезіях, про що найбільше хочеться писати?
– Відповім таким порівнянням: якби вам затулили рота – скільки б ви змогли дихати? Хвилину, дві. Так і письмо: на яку тему вам хочеться подихати? Пишу про те, що всередині болить. Моя друга збірка “Біла квітка. Чорне коло” пронизана громадянською тематикою. Історія її створення досить проста. Я побачила жебрака на вулиці, він рік за роком сидів на одному й тому ж місці. Завжди йому давала милостиню. Коли-то йду, а його нема. День нема, два, три… Згодом у мене з’явилася думка: звідки він узявся, чому сюди прийшов, адже ж високий, статний, красивий чоловік, а жебракує? 
Був сивий дід, красивий дід,
А був колись той хлопець гарний.
Поезія сама до мене приходить, адже вірші – це згусток інформації, емоцій, відчуттів, чогось із підсвідомості.
– Чи змінилося ваше життя після видання збірок? Адже з популярністю у особисте життя приходять зміни. Часто люди можуть по-іншому сприймати цю особистість. Можливо, деякі з них із вами радяться, просять допомоги у чомусь?
– Не вважаю, що стала відомою. Так, мене знає якесь вузьке коло людей. Зазначу, що дуже вимог­ливо до усього ставлюсь. Мабуть, це передалося мені від мами – вона теж була такою. Наведу приклад: мала добру вчительку Ніну Романівну Ткачук, яка вклала у мене справді частину свого життя. Вона вважала, що все має бути досконалим. Зараз розумію, що світ недосконалий, але в цьому його краса, привабливість, шарм. 
Мене часто критикують, мовляв, я у своєму вір­ші використовую дієслівну риму. Але ж є такі речі, з якими не можемо дати собі ради. Я особисто знаю і захоплююся деякими людьми, які пишуть набагато сильніші твори. Щодо моїх уподобань у літературі, то це творчість Марії Матіос, Сергія Осокаля та Миро­слава Дочинця. Для мене важливо відкрити людину, знайти у ній шматочок сонця. 
Тому, відповідаючи на ваше запитання, скажу: буває, що мене впізнають, просять автограф, проте я не вважаю, що це якась подія, хоч із приємністю до цього ставлюся. Головне, щоб людина прочитала мій вірш і щось у собі змінила. Бог дав мені слово, щоб я мала право донести якусь думку до своїх читачів. Завжди відкриваєш прості істини і кожного разу це  як “відкриття Америки”.
– Ви така цікава особистість, захоплюєтесь різноманітними науками. Маю певність у тому, що вам до вподоби теорія ймовірності, тому на думку одразу ж спадає збірка “Теорія неймовірності”. Її називають “спонтанним порухом жіночої душі”. Як ви її створювали, від чого пішла її назва?
– Коли я навчалася в політехнічному, то мала предмет – теорію ймовірності, сприймала його як захопливу пригодницьку повість. Тоді й зрозуміла, що всі процеси в світі описуються математичними формулами. Це ймовірність, тобто реальність, а те, що неймовірно, це те, що тебе спіткало. Наприклад, жила собі, жила і раптом закохалася. Як це стається? Чому квітка розквітає у своїй любові і ти стаєш іншою?  Це моя теорія неймовірності. Бо кожна людина закохується, хіба вона б надягнула на очі “броньовані двері”? Це ніби інший світ. Не треба й у космос літати, тут космос усередині.
– Коли говорите про “космос усередині”, мабуть, згадуєте свою колежанку, талановиту письменницю Дару Корній, адже ваші вірші вміщені у її книзі “Зірка для тебе”? Розкажіть, будь ласка, про цю співпрацю.
– Не було б щастя, та нещастя допомогло. Дуже прикро, що та авторка, яка мала дати поезію в роман, не змогла цього зробити. Мирослава (Дара Корній – прим. авт.) була у розпачі, шукала поета, який би міг їй допомогти. Зрештою сказала колежанці, що все буде добре, бо я такий “твердий оптиміст”, і запропонувала різноманітні сайти з пое­зією. Згодом ми зупинились на моїх віршах. Мирося надіслала мені текст роману, і ми почали шукати, які з поезій підійдуть найбільше. Знайшла буквально два-три вірші, які одразу ж припасувались до тексту, а далі  відкрилася “робота на шахті”.
Ми перекопали купу матеріалу з поезій. Добре, що Бог дав нам порозуміння, бо це і є дар. Люди часто говорять про паралельні світи, але не потрібно так глибоко занурюватись. У нас є свій світ – тої авторки, її твору. Людина живе в паралельних світах і так змінюється, що на цю тему можна написати роман чи фентезі. До прикладу, художники-абстракціоністи під іншим кутом дивилися на ті самі відомі речі. Варто колись і самій  написати роман.
– Як ви вважаєте, чи треба писати “в шухляду”, а чи краще ділитися натхненною іскрою з людьми? І якщо ти  автор-початківець, то чи слід виставляти свою творчість на загал?
– Колись я впевнено сказала б, що це варто робити, лише згодом зрозуміла, що не в усіх випадках. До мене зверталися поети-початківці. Я бачила, що в них дуже слабенькі речі. В такому випадку треба йти до людей, які допоможуть. Проте тут є небезпека, що митець може потрапити під вплив і не сформувати свого власного стилю. До прик­ла­ду, мій викладач Марія Йоси­півна Людкевич взяла мене в свої міцні руки і допомагала розвиватися, вибравши із запропонованих кількох десятків віршів лиш кілька достойних, готових до друку. 
Я зауважила й таку річ, що багато поетів пишуть дієслівними римами тільки тому, що їх використовував Шевченко, вони звучать у народних піснях. Творчість – це праця. Молодим раджу закидати свої твори в інтернет – на Poetryclub, в “Поетичні майстерні”, у Facebook, врешті-решт є група “Літературна ґуральня”. Зичу вам йти до людей, виставляти свої вірші, добре сприймати критику, читати, шукати себе, а головне, як казав Іван Павло II, не боятися!
Розмовляла Анна Шпилевська
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.8517 / 4.42MB / SQL:{query_count}