“Людина сильна – все витримає”

Борис Мірус, народний артист України, про акторство, театр ім. М. Заньковецької та свою долю...

Борис Мірус, народний артист України, про акторство, театр ім. М. Заньковецької та свою долю...

Марічка Ільїна
mirus.jpg

Борис Мірус народився 1928 року у селі Синякова Чортківського району Тернопільської області. У 1948 році закінчив акторську студію при театрі імені Марії Заньковецької, був зарахований до акторського складу трупи. Та вже за рік його заарештували органи МГБ і на десять років, як політв'язня, відправили до Воркути. Весь решта "життєвий час" він віддав театру ім. М. Заньковецької. А на його рахунку понад 200 ролей у театрі, а також численні ролі у кіно: "Іванна", "Десятий крок", "Превосходная должность на земле", "Сім'я Коцюбинських", "Здравствуй, Балуєв", "Будні карного розшуку", "Хазяїн".

Колись давно, не в цьому житті нашої країни, на нараді обкому партії її голова сказав: "Але не треба, щоб було так, як у театрі імені Марії Заньковецької. Цей дивак Мірус узяв книжку Чернишевського, ходить коридором і "Что делать?" читає"... Загальний улюбленець, Великий актор, енергійна, добра людина - Борис Мірус завжди проходив повз життєві труднощі з усмішкою.

Звання народного артиста він отримав не так давно - у 1990 році. А до того - театр шість разів його висував і шість разів його викреслювали. А грав багато - виконаних ним ролей більш ніж 200. Серед них були різні - головні та епізодичні, великі й малі, тільки не "сірі". Якби не десять років у сталінських концтаборах, було б їх ще більше. Акторська молодість не залишає Бориса Михайловича й на 80-му році життя - режисери задіюють його у нових виставах, він радо грає у старих, клопочеться організацією свого ювілейного творчого вечора, який заплановано на 30 листопада. Якби не така подія - навряд чи можна було б розкрутити артиста на розмову - він звик зі скромності відмовляти журналістам. Але розповісти йому таки є про що...

- Більш ніж 60 років тому доля привела Вас у театр ім. М. Заньковецької - відтоді Ви залишаєтесь йому вірним. Не жалкуєте, що не спробували себе в іншому, скажімо, столичному театрі?

- Не жалкую. До мене дуже добре ставились. Я мав ролі. Не доводилось бути без роботи. Мав хороших режисерів. Не скажу, що дуже вже й кликали. А не кликали тому, що театр солідний, і я б його не кинув. Тоді, у 60-х роках, при­йшли до театру Богдан Ступка, Федір Стригун, Богдан Козак, Віталій Розстальний, Лариса Кадирова... Ще тоді жили Олексій Ріпко, Доміан Козачковський, Анатолій Горчинський, Анатолій Ротенштейн - це був "сплав" найталановитіших...

Після десяти років заслання я не знав, як колектив театру імені Заньковецької до мене поставиться. Київ мені подобався. Якщо чесно, при нагоді я би залишився. Тоді у Києві створювався театр кіноактора. Мій педагог з театральної студії Віктор Іларіонович Івченко, який був призначений головним режисером цього театру, порадив мені туди вступити. Мене зарахували у трупу, але грошей на спорудження житлового будинку для акторів не дали. Мешкати у столиці не було де - я жив у Івченка вдома. А туди приїхав Володимир Данченко, актор, його друг та директор театру ім.
М. Заньковецької, і каже: "Чого ти тут вештаєшся по Києву, повертайся - ти ж наш!" Так на кухні в Івченка, обідаючи, і було укладено "контракт". Мої побоювання виявились марними - прийняли дуже добре. Мене всі любили. Може, за винятком деяких людей, які були у тіснішому контакті з органами. Одразу задіяли у репертуарі - Борис Тягно поставив мене в "Тарасі Бульбі" грати Остапа.

- Вам довелося працювати поруч з легендами українського театру: Борисом Тягном, Віктором Івченком, Борисом Романицьким. Чого від них навчились?

- Правди. Коли актор замінює правду на поверховість, чекає сміху, випрошує його, не заглиблюючись у матеріал, - це виглядає дешево. Краще недограти, ніж переграти... Мені дуже подобалась манера гри Доміана Козачковського. Він міг на сцені нічого не робити, але був настільки переконливим, що глядач йому вірив...

- Акторський талант - від Бога?

- Це мусить бути все ж таки від Бога... І від професіоналізму також. І ще - під який режисерський вплив актор потрапив під час "народження" в театрі. Якщо в добрих руках опинився - режисер йому допоможе розкритися. А якщо режисер легковажний, то він акторові нічого не зможе дати, навпаки - покалічить його.

- Що для Вас найважливіше у роботі з режисером? Щоб він Вас розумів, підказував, наштовхував, не заважав?

- Узагалі, є дві категорії акторів. Одні кажуть: хай режисер дасть мені свободу. Щоб не нашіптував, не насилував, не видумував. Переважно такі актори ні самі не можуть зробити, ні режисера не послухають. Бо гонорові. А друга категорія - без режисера не можуть. От я, наприклад. Коли він не просто мені розповість, але й покаже трішечки - це поштовх! Мені стає зрозуміло, що робити. Я намагаюсь вірити всім режисерам, навіть не дуже талановитим, і виконати те, що вони пропонують.

- Ваші перші кроки на заньківчанській сцені... Важко далася зміна ролі - від студійця до актора театру ім. М. Заньковецької?

- Важко. Бо коли вчишся - маєш одного педагога, який опі­кується тобою, як батько. А коли поступив у театр, то у твого педагога уже наступні студенти. Робишся вже старим за театральним віком. А до того ж тобою вже просто нема чого опікуватися. Потрапляєш у руки різних режисерів. А режисер здав виставу і пішов - його нема! Вся надія на себе.

- Ви потрапили у тюремну камеру ще зовсім молодим, маючи за плечима тільки кіль­ка років у театрі ім. М. Зань­ковецької. Допомогло акторство у скрутних умовах перебування під слідством, а згодом - у Воркуті?

- Дуже допомогло. Незважаючи на те, що в мене була категорія ТФТ, "тяжолий фізі­ческій труд", дякуючи акторству, я потрапив у табірну самодіяльність. А це вже пільги - звільняли на репетиції. Уже не кажу, що доводилось, щоб вижити, користуватися акторськими здібностями. Ця сторінка "у Воркуті" - про неї томи можна писати... Скажімо, одного разу я був свідком убивства. Якраз працював у шахті на освітленні. А поряд - табельна. Коли шахтар йде в шахту - кидає жетон. По тому жетону орієнтуються - чи всі вилізли з шахти. Там працював чоловік, якого зарубали вночі, ще й згоріло все. Ми встигли вискочити з напарником. Але я бачив на власні очі, як він лізе до дверей, голова - надвоє, і кров з голови бухає... Жахливі речі. Ну а потім - слідство. Хто найближче був коло нього - ми з напарником. Ну і нас в кандали, і ми під слідством...  Ці жахливі речі довелось пережити, і вернутись знов у театр, і забути про це все.

mirus__3.jpg

- Раптова зміна життєвих орієнтирів. Театр, ролі, дорога у театральний інститут, і раптом - десять років удалині від цих гарних мрій. Що допомогло пережити ці жахіття?

- Людина сильніша за коня - все витримає. Мільйони людей були ізольовані. Коли спочатку потрапив у лапи тих бандитів, думав, тільки зі мною таке трапилось. А подивився - цей табір має сім тисяч, той - п'ять, той - три, а весь воркутинський басейн - понад 100 тисяч. А по Союзу їх скільки - мільйони, половина держави сиділа...

- Театр - він скрізь. Навіть на засланні Вам вдалося не відлучатися від театральної практики. Спочатку - колектив художньої самодіяльності, потім - культбригада "Речлагу". Були творчі успіхи?

- Кожен мріяв попасти в ту культбригаду, бо там люди були розконвойовані. Ти міг жити поза табором, тільки приходити щодня і реєструватися. А так - ходиш собі вільно. Я страшенно хотів туди потрапити. Мені допомогли хороші друзі, росіяни Юрій Волков з театру ім. Єрмолової, Микола Капелов. Їх ще раніше туди забрали, але вони пам'ятали, що я є, і домоглись того, що з часом і мене туди перевели. Я там був близько трьох років. То рай був - жінки були! До того ж ми не бачили жінок роками. Там концерти давали - дуети, танці. Для молодої людини це було за щастя. А потім, коли кожен обзавівся своїм господарством, почались життєві ситуації - як у кожної людини.

- Ви навіть пробували себе як режисер. Ставили "Шельменка-денщика"...

- Чому я ставив "Шельменка-денщика"? Це було ще у загальному таборі. Там українців було якщо не більшість, то дуже багато. А все йшло на "общєпонятном". Усі концерти, всі вистави. Бо не дуже дозволяли українською. Вважали - це взагалі не мова. А всі українці - бандити, бандерівці. Можна було вставити в концерт якийсь номер, але так, аби спаплюжити українське. Ну я перебирав-перебирав і побачив: Шельменко - він же ж тільки один говорить українською, всі решта російською. І він серед них найрозумніший, найхит­ріший.

mirus__4.jpg

- Ніколи не думали бути режисером?

- Я - ні. Волков у своїх спогадах пише: "Боря Мірус ніколи не зможе бути ні директором, ні режисером, тому що він справжній актор"... Хотілося б згадати одну людину, яку я зустрів на засланні, - Затворницького Гліба Дмитровича. Він багато мені дав того, чим користуюсь і сьогодні. Наро­джений у Ленінграді, прожив більшу частину життя в Україні. Працював у Леся Курбаса, разом з Борисом Тягном, художнім керівником нашого театру на той час. Коли він дізнався, що я з театру Заньковецької, почав мене оберігати. Ми там ставили "Ліс" і "Свої люди - поквитаємося" О. Островського, "Ведмідь" А. Чехова, інші п'єси. Незважаючи на табірні умови, цей чоловік був дуже вимогливим. Праця з ним допомогла мені й у тюрмі вправлятися у майстерності актора. Багато видатних людей сиділо разом зі мною: Сєргєєва, солістка Великого оперного театру Москви, Цибулаке, соліст оперного театру в Бухаресті, піаніст Італінера та багато-багато інших...

- Список зіграних Вами історико-портретних ролей справді приголомшує. Кропивницький, Шевченко, Залізняк, Кочубей, Гордієнко, Гітлер... Лєніна Ви також мали грати... Як Вам було грати вождя системи, яка Вас засудила?

- Все пам'ятати - дуже погано. Є речі, які треба забути. У всякому разі - не часто їх згадувати. Я і чекістів грав після того. Мені пам'ять, навпаки - допомагала. Я брав матеріал із того, що бачив, які вони... Тому говорили: "Прекрасно зіграв роль"... А до того ж таким був час... То була велика честь для актора зіграти Лєніна. Я взагалі не знаю, як режисер мене призначив, колишнього політв'язня. Зіграв цю роль Олександр Гай. Він був народний артист, старший за віком і категорією, комуніст. Мене відправили у творче відрядження до Москви, привіз чемодан книжок про Лєніна, не читав, але привіз. Боріс Смірнов, актор, який грав Лєніна в кінофільмах і вважався найкращим виконавцем цієї ролі, приймав мене вдома. Він мені фотографії подарував. Написав: "Искренне желаю, чтобы твой Ленин прозвучал на весь Союз". Не прозвучав... Але такі ролі вже "не в моді". Час інший, люди також. Але треба йти далі. Художній керівник театру Федір Стригун доручає мені ролі - дуже вдячний йому за це. І щасливий з того, що маю змогу далі грати на сцені...

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
9.4509 / 4.21MB / SQL:{query_count}