Дитина стабільності

Мік Джаґґер, музикант та продюсер, про кіно, рок-н-рол та наркотики

Мік Джаґґер, музикант та продюсер, про кіно, рок-н-рол та наркотики

Мік Джаґґер презентував у Каннах стрічку “Стоунз” у вигнанні” (Stones Іn Exіle), яку покажуть по телебаченню у неділю (докладніше про фільм – у “Телепошті”).

Кореспондентові “Пошти” вдалося потрапити на зустріч легендарного музиканта із пресою. Той, чиє ім’я є синонімом рок-музики, символом епохи, приїхав на Лазурний берег Франції, туди, де сорок років тому, у  1971-му, “роллінги” записали альбом “Exіle on Maіn Street”.

Літо на Лазурному узбережжі, підвал вілли гітариста Кіта Річардса, натовпи шанувальників, море алкоголю... Усе це не перешкодило музикантам записати один із найкращих альбомів в історії рок-н-ролу. І саме про це йдеться у стрічці. Джаґґер виступав у доволі скромній ролі продюсера. Зрештою, так він і поводився. У свої 67 років він має настільки легку, хлопчачу ходу, що його навіть важко впізнати. Джаґґер розповів про те, як удома, у Великобританії, їх переслідували податкові органи, як вони проводили час на півдні Франції, про себе та про музику.

– У фільмі є кадр, у якому восьмирічний син одного з бек-вокалістів з гордістю заявляє, що скручує для батьків сигарети з марихуаною. Ваш спосіб життя загалом збаламутив багатьох людей. Усі хотіли б жити так вільно, як “роллінги”. 

– Видимим є лише зовнішній бік. Усі бачать “Роллінг Стоунз” на розкішній віллі на півдні Франції в оточенні гарних жінок... Діти скручують їм косячки! Напевно, саме таке існування й здається публіці життям, гідним справжніх рокерів. Але я завжди  наголошую, що ми перш за все там багато працювали. Це чомусь зовсім не беруть до уваги, а ми записали там платівку і, думаю, не найгіршу. Хоча частково люди мають рацію. У 1970-ті надмірність у всьому була нормою. Рок-н-рол замішаний на надмірності й зловживаннях, які були частиною життя багатьох рок-музикантів. І зараз люди теж схильні до надмірностей. Тільки тепер це в основному надмірності суспільства споживання. Усі хочуть урвати побільше. Думаєте, це краще?

– Надмірність мала для багатьох ваших колег сумні наслідки...

– Так, в усіх нас були важкі періоди в житті. Але я не пригадаю нічого особливо страшного під час запису цього альбому. Ми були на сонці, у Франції, неподалік від того місця, де ми сидимо зараз! Тож подивіться довкола, “мороком” тут навіть не пахне. У фільмі все чесно показано. У мене був прекрасний будинок з басейном, галявиною й садом. Я кайфував. Час від часу до мене приходив приятель, який захоплювався соколиним полюванням. У моєму саду він тренував свого сокола.

– Що рятує Вас у важкі моменти?

– Як, напевно, і в кожного в житті, у мене було багато моментів психологічної нестабільності. Але завдяки вихованню, яке я дістав від батьків, мені вдавалося з ними впоратися. Мене виховували в дуже добропорядному дусі. Якщо людині пощастило в дитинстві мати міцні родинні стосунки, вони допоможуть йому встояти в майбутньому. А якщо й у дитинстві стабільності не було – отут вже нічим не допоможеш.

Коли всі тусувалися на віллі в Кіта Річардса, я вів цілком розмірне життя у власному будинку. І прекрасно почувся. Жодного рок-н-рольного божевілля. Правда, потім і моїм будинком заволоділи тусовщики, і мені довелося швидко звідти звалити.

– Вас фактично змусили залишити Великобританію. Чи не так?

– Не те щоб нас змусили виїхати, але це був найзручніший варіант з усіх можливих. Оподаткування в Англії мало каральний характер. Це була наша провина або наших менеджерів, але ми й справді досить погано давали раду зі своїми фінансами. Ми мали віддавати 90 центів з кожного заробленого фунта. Якби  таке трапилося через 20 років, ніякого скандалу не було б. Так чи інакше, ми були банкрутами. Але гроші, виплачені за новий альбом, дозволили нам приїхати на Лазурний берег, зняти кожному членові групи по будинку й безтурботно жити. За нами тягнувся шлейф боргів і несплачених податків, і, щоб вижити, довелося виїхати. Адже записувати музику можна де завгодно. Так ми й склали подвійний альбом. Зараз він став потрійним.

– Підбираючи матеріал для фільму, Ви відкопали у своїх архівах шість нікому не відомих пісень.

– Коли я їх знайшов, то вирішив, що вони заслуговують того, щоб їх нарешті почули. Стільки років до них ніхто не торкався! Деякі речі не мали потреби в додатковій обробці, а деякі звучали так, начебто я наспівав їх вранці 40 років тому й ніколи до них не повертався. Їм надали відповідну якістю звучання, таку як інших треків у цьому альбомі.

– Який період творчості “Роллінг Стоунз” Ви самі вважаєте найцікавішим ?

– Ранній. Він був найбільш насиченим у творчому сенсі. Тоді взагалі було багато доброго в музиці. Дурниць, щоправда, теж вистачало. Це був дуже плідний час для музики.

– Шкодуєте за тими роками?

– Ні, ні ностальгії, ні жалю я не відчуваю. Звичайно, можна все зобразити в чорному кольорі. Так, це був декадентський період, але декаданс буває надзвичайно приємний для життя.

– Альбом “Exіle on Maіn Street” вважається одним із найкращих в історії рок-музики. Ви теж вважаєте його найкращим у “Роллінг Стоунз”?

– Не знаю. Я просто вважаю його дуже добрим. Мені все одно, який альбом у світі найкращий або який фільм. Немає у мене улюблених альбомів “Роллінг Стоунз” передусім тому, що я їх просто не слухаю. Я слухаю окремі пісні. І на сцені ми ніколи не виконували альбоми повністю. Ми будуємо наше шоу за іншим принципом: тут  за ритмом потрібна балада, а тут – підряд три забійні рок-номери. А так, щоб зіграти всю платівку від першого до останнього треку, – такого ніколи не було.

– Ваша старша дочка Елізабет – топ-модель і акторка. Ви даєте їй поради?

– “Не сприймай цей бізнес занадто серйозно, – от що я говорю їй. – І життя занадто серйозно не сприймай. Пам’ятай, що життя це – сон. Сон, що минає...” Думаєте, вона слухає мої поради?

– Зараз Ви справляєте враження абсолютно розслабленої людини. Це пов’язане з відсутністю гастролей і виступів?

– Я ніколи особливо не напружувався. Навіть коли дуже багато працював! У молодості в нашій діяльності було більше аматорства, воно й дозволяло діставати задоволення від того, чим ми займалися. Але на роботі я зовсім не зациклений. Мені не притаманна ця сверблячка – обов’язково чогось досягти в житті. Мені до душі й працювати, і байдики бити. Наприклад, робити цей документальний фільм було цікаво, хоча робота виявилася складною.

– А скільки часу має минути, щоб Ви скучили за концертами?

– Я сім років не виступав і не переживав через це.

– На телешоу Ларрі Кінга Ви закликали до легалізації марихуани, чим шокували всю Америку...

– Вважаю, що легалізувати потрібно не лише марихуану, але й всі наркотики. Зрозуміло, все це дуже не просто. Але те, що зараз відбувається, – жахливо. Подивіться, скільки насильства навколо наркотиків, поліція будь-якої країни говорить, що мало не  вся злочинність так чи інакше пов’язана з наркотиками. Насильство з боку покупців, насильство з боку продавців. Люди крадуть і вбивають заради наркотиків...

Вважаю, добре вже те, що мені принаймні вдалося спровокувати дискусію.

– Що змінилося у Вашому житті з тих часів, про які йдеться у фільмі?

– Тоді ми були молоді, вродливі та дурні. Тепер ми просто дурні.

 

коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
4.9011 / 4.16MB / SQL:{query_count}