Урок грузинської

Про те, із чого мають складатися реформи і як їх проводити – у головних моментах виступу екс-міністра МВС Грузії Еки Згуладзе

фото: tabula.com.ge
Ще до того, як у Грузії почали проводити масштабні реформи, у школах провели опитування. Учнів початкових класів питали, ким за професією вони хочуть стати. 
Виявилося, що 65% хлопчиків 8-9 років у майбутньому прагнули бути кримінальними авторитетами. Ситуація із дівчатками була ще гіршою – більшість із них хотіли вийти заміж за кримінальних авторитетів (теж цікава професія).
Історія Еки Згуладзе доступно показує, в яких умовах у Грузії проводили реформу МВС. Приклад Грузії може стати для України досить корисним. І більше тут важать не стільки самі реформи, а те, як і з яким наміром їх проводили. Про все це – у найцікавіших моментах виступу Еки Згуладзе під час лекції у “Вуличному університеті”.

Довіра

Коли ми починали, рівень довіри до міліції становив чотири відсотки, хай п’ять (подаруємо їм один). Це не означає, що в системі не працювали хороші міліціонери. І це не означає, що всі міліціонери апріорі були поганими людьми. Це не так. Але всім було вигідно когось ненавидіти і ненавиділи саме міліціонерів. Тому що міліціонери самі себе ненавиділи.
Як це не дивно, виявилося, що у них дуже низька самооцінка – найбільша проблема під час реформ. Тому коли ми говоримо, як реформувати міліцію, і як підвищити рівень довіри до міліціонерів, слід сказати ще про те, що ми можемо зробити, аби міліція почала довіряти сама собі, щоб міліція почала вірити у свої сили… 
Довіра та повага – взаємні. Це не може бути одностороннім. Це є важливим для обох сторін. Ви хочете, щоб міліція поважала громадян? Треба, аби громадяни поважали міліцію. Але це не виходить, якщо вони не відчувають поваги з боку міліції…

Символ

Більшість із нас прийшло в уряд із приватного сектора. Ми вирішили, що на найбільш ранньому етапі слід показати країні, що зміни можливі. І вирішили зробити свій власний “айпад” – патрульну міліцію. Ми розпустили ДАІ, щоб виробити дефіцит і потім створили продукт – патрульну міліцію. Красиву, гламурну, обличчя нової країни – продукт, який ми дали громадянам як символ того, яку країну ми хочемо побудувати.
Якщо чесно, ці новобранці не були хорошими міліціонерами. Вони й зовсім не були міліціонерами, тому що у нас був всього тиждень на їх підготовку. Але ми не обманювали себе: ми не говорили, що на вулицях Тбілісі одразу стало безпечно. Ні, ми сказали, що ось ці молоді хлопці та дівчата, зовсім недосвідчені, чисті, “із чистими руками та чистим серцем” будуватимуть цю країну для вас.
Коли настає момент, треба вирішити дати їм цукерку – завжди треба давати цукерку
Результат виявився приголомшливий, більший, ніж ми очікували. Ми хотіли отримати трішки більше часу, аби розробити реформи – намагалися добути політичний кредит, але те, що ми отримали – це була любов до міліції. У патрульну міліцію просто закохались, а це означало, що вся інша частина МВС просто ненавиділа їх. 
Вони говорили на кількох мовах, знали комп’ютер краще, ніж просто відкрити-закрити, не брали грошей і вони допомагали. В усьому. Вони не були міліціонерами і тому не мали міліцейських амбіцій: допомагали і бабцям, і дідусям, і дітям, і один одному. Ця наївність зіграла на руку реформуванню іншої частини міліції. 
Патрульна міліція стала стандартом і всі інші хотіли – усвідомлено-неусвідомлено, говорячи про це чи намагаючись не помічати – в очах суспільства стати такими, як вони. Тому що патрульна міліція стала єдиною частиною, яку одразу із першого дня люди не називали псами. А всіх інших саме так і називали.

Про цукерки

Одному міліціонеру дуже хотілося мати “айпад”. Ми подумали, як можемо використати це. Дві очевидні речі.
Я можу замовити його місцевому виробнику – це добре для економіки. І друге: якщо у міліціонера буде “айпад”, я зможу під’єднати його до центральної бази (у Грузії у нас 3G всюди). Є й третє: звичайно, молоді хлопці хочуть бути “кльовими” і це добре, і це нормально. Якщо я можу собі це дозволити, я повинна це їм дати. Краще дати “айпад”, аніж пістолет.
Хто іде працювати в міліцію? Давайте будемо реалістами. Є маленький контингент, для якого це сімейна традиція. Є інший контингент – щось середнє між хуліганами, героями, клоунами, ті, кому подобається гра. І є велика частина, яка неусвідомлено хоче влади. Це хороші хлопці, не злі, але їм потрібно самоствердитися десь. 
Це реальність міліції, адже це одна із рідкісних професій, де ти набираєш молодих людей без вищої освіти – в усьому світі. Їх середній IQ нижчий, аніж у вас. Тому коли настає момент, треба вирішити дати їм цукерку – завжди треба давати цукерку. “Айпад” чи зброя? Завжди краще “айпад”, тому що це розвиває. Через кілька років у міліції більшість міліціонерів були інформаційно грамотними вище середнього рівня. Вони самі почали вчити мови. Тому що хотіли розвиватися – була перспектива. 
Система змінилася настільки, що у них з’явилася перспектива кар’єрного росту, якщо вони це заслуговують, якщо вони зможуть себе показати – така мотивація завжди дуже добре працює.

Злам

В Грузії водять жахливо. Після реформи патрульної міліції у нас пішов рік на те, аби у Тбілісі почали зупинятися на червоне, а потім ще рік, щоб зупинялися на лінії, а не після неї. І у нас пішло три роки, аби привчити водіїв користуватися паском безпеки…
Патрульна міліція – це не дорожня міліція, це міліція, що займається громадським порядком і адміністративними порушеннями. На них делеговано частину функцій прикордонників, частину функцій митників, безпека у школах, а дороги ми майже стовідсотково передали камерам і радарам. Після церкви патрульна міліція є найбільш надійною структурою. Заслужено чи не заслужено – можемо про це сперечатися, але змінилося те, що важко передати, якщо ви цього не пережили. 
У Грузії на кожні сто метрів стояв КПП ДАІ і під кінець дороги люди навіть не зупиняли автомобілі. Вони просто викидали у вікна сірникові коробки із доларом, двома-трьома – залежно від дороги (у центрі було дорожче). Ось це було ДАІ. І повірити в те, що можлива система, яка просто не буде брати грошей, – та ніколи. Саме сприйняття цього змінила патрульна міліція. 
Вона неідеальна, не краща за американську патрульну міліцію, якій довіряють менше, працює не ефективніше, ніж австрійська муніципальна міліція – ні. Просто вона переламала щось важливіше, аніж ситуацію на дорогах. Вона стала початком ментальної революції в Грузії.

Без грошей

Достойну зарплату міліціонерам таки треба давати. Без цього люди не працюватимуть. Якщо людина заплатила комусь або попросила когось влаштувати його на роботу, то вона, швидше за все, чесно працювати не буде. 
Якщо міліціонер не може утримувати себе на зарплаті, то він не буде задоволений собою, не буде пишатися своєю роботою і не працюватиме добре й чесно. Усе це важливо, але це неможливо дати із першого дня. Навіть у найбільш багатих країн немає такого ресурсу, аби одразу фінансувати реформу. 
Що ж можливо – це реформувати фазами, секторами, можна регіонами, можна по департаментах. Але не можна втрачати цільність цілі. Не можна втрачати політичну волю. У той момент, коли є воля і потреба, треба діяти. Втратиш момент – і його не вернути, а часу ніколи не достатньо. Реформи завжди йдуть наввипередки, це як крутити велосипед: зупиняєшся – падаєш.
Не можна робити реформи, не вірячи у реформи. Незалежно від того, яка хороша у вас стратегія, який у вас план, які кваліфіковані у вас кадри – якщо ви не вірите, що зміни можливі, змін не буде
Багато чого можна робити без грошей. Писати законодавчу базу, робити структурні реформи. Але гроші потрібні на нові уніформи, нові машини, на бензин – ми від самого початку відмовилися від системи, яка була. 
Якщо у міліціонера не буде всього, що йому потрібно, аби добре працювати, у нас не буде морального права із нього питати. А моральне право треба мати. На це гроші потрібні. Грошей не було, донорів також не було, але ми змогли переконати ПРООН, фонд Сороса і приватний сектор Грузії створити спеціальний фонд підтримки реформ. 
Ми також вирішили, що не можна починати із чистого аркуша із зарплатою у 30 доларів. Не будемо себе обманювати. Ми дали їм 300 – не багато, але на той час для Грузії це була зарплата, на яку можна було жити. Після цього впродовж чотирьох років бюджет виріс у 20 раз, при тому, що економіка виросла у два рази. 
За рахунок того, що зникла тіньова економіка, за рахунок того, що викорінили корупцію, і за рахунок того, що збір податків став майже стовідсотковим. Реформи приносять гроші. І вони не так дорого коштують.

Перша спецоперація

Була одна небезпечна злочинна група, що займалася наркотрафіком і торгівлею людьми. На саму спецоперацію міліціонери не з’явилися. 
Оскільки для нас багато в чому ця війна була війною духу, ми не могли повернутися і піти назад. Тому міністр пішов сам зі своєю особистою охороною проти 50 озброєних людей – повний блеф. Злочинці подумали, що це засада, адже як таке можливо, аби сам міністр прийшов, а з ним всього шестеро осіб охорони? Вони подумали, що відбувається щось грандіозне – настільки це було нереально. Нам дуже пощастило – з обох сторін усі залишилися живі. Тобто шість людей заарештували більше 50 осіб…
Цей випадок був символічним – ми зрозуміли, наскільки ситуація крихка і як швидко вона може перейти у громадянську війну на вулицях. Ми також усвідомили, що не переможемо, якщо це переросте у відкритий конфлікт із кримінальним світом. Тому ми розробили унікальний пакет законів. Ми вирішили забрати від “злодіїв у законі” гроші та “шісток” – залишити короля голим. Завдяки законам у нас з’явилася можливість арештовувати людей за членство у кримінальних групах. Це перше. А друге: закон дав нам право конфісковувати нелегальну власність.
Перед нами одразу ж з’явилася інша проблема: ми конфіскували ці шикарні будинки, спробували їх продати, але не змогли. Жодного із них ми так і не змогли продати. Ми зрозуміли – люди бояться і будуть боятися. Що ж залишається робити? Ми відкрили у цих домах міліцейські відділки. Тоді люди почали співпрацювати.

Головний урок

Більшість із нас були дуже молодими, і це мало свої мінуси: ми припускались помилок лише тому, що у нас не було життєвого досвіду. Але у нас була одна важлива риса – ми вірили у неможливе, ми блефували, ми грали у політику, не усвідомлюючи наскільки серйозними можуть бути наслідки помилок. У випадку із Грузією це виявилося дуже важливим. 
Я думаю, що це один із ключових уроків, які можна зробити щодо Грузії: не можна робити реформи, не вірячи у реформи. Незалежно від того, яка хороша у вас стратегія, який у вас план, які кваліфіковані у вас кадри – якщо ви не вірите, що зміни можливі, змін не буде. Інколи в це просто треба вірити.
Копіювати грузинську модель не вдасться. Що ж можна навчитися на прикладі Грузії – це те, що можливо робити божевільні речі
Коли ми робили реформу ДАІ, весь світ нам казав цього не робити. Навіть гірше: нам казали, що зупинять програми допомоги, Євросоюз казав: “Забудьте про нас. Нас більше немає”. Ми це зробили, оскільки вважали, що не маємо іншого виходу. 
Єдине, що доводить приклад Грузії, це не те, що треба за ніч розганяти ДАІ, а те, що в неординарній ситуації треба знаходити неординарні виходи. У будь-якій країні копіювати грузинську модель не вдасться. Що ж можна навчитися на прикладі Грузії – це те, що можливо робити божевільні речі.
І не треба недооцінювати роль, яку може зіграти громадськість. Навіть при нашій досить екстравагантній політичній еліті і дуже амбіційному президенті громадська думка мала на нас величезний вплив. Знайдіть спосіб краще самоорганізуватися.

Про Україну

У вас стільки компетентних і мотивованих людей. У Грузії культурно немає активності – це вважається поганим тоном. 
Вам пощастило, що цей ресурс у вас є. Але мене трішки розчаровує те, що більшість із цих організацій і людей перебувають у пастці процесу, який вони самі вигадали. Я не знаю, скільки стратегій та програм у вас зараз напишуться і скільки у вас триває паралельних процесів діалогу. Це ж нікуди не веде, це фруструє людей, які конкретно хочуть щось робити. 
Процес дуже важливий – без нього не буде справжньої демократії, не буде прозорості, не буде контролю над владою. Але процес може бути безкінечною фазою, яка ні до чого не приведе. Якщо немає завдання, немає дедлайну і немає бажання щось робити прямо зараз. І на жаль, я цієї конкретики не відчула у тих, із ким зустрічалася.
Підготував Назарій Тузяк
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
5.0784 / 4.21MB / SQL:{query_count}