|
|
| Де старів Казанова... |
|
|
| Автор Ярина Коваль | |||||
| 15.08.2008 № 684 | |||||
|
Яскравим це місто не назвеш і сьогодні. Якби не замок, куди туристів приваблює постать Казанови, який прожив тут 13 років і саме в Духцові знайшов вічний спочинок (хоча могила його не збереглася - у ХІХ столітті цвинтар біля місцевого костелу святої Барбари закрили і ніхто не знає, чи перенесли останки легендарного Джакомо деінде), навряд чи туристи спеціально їхали б сюди, аби оглянути експозицію графіки XVII-XVIII століть чи галерею портретів представників роду Вальдштейн, хоч і дуже цікаві. Розуміють це і сучасники-духцов'яни. Бо ось уже тринадцятий рік поспіль провадять у себе свято Казанови з перевдяганнями, конкурсами та музичними дійствами. Однак у кінцевому підсумку щось не вдається. Бо дуже сприятлива з погляду потенційних заробітків для Духцова постать чомусь ніяк не позначається на впорядкованості та ошатності міста. Облуплений та пошарпаний часом Духцов - та ще й у дощову погоду - на фоні переважної більшості міст і містечок Чеської Республіки, де випало побувати, виглядає аж надто депресивним.
Депресивно почувався у Духцові й Джакомо Казанова, хоча жив тут кілька століть тому. Йому бракувало не вигод (на той час замок був дуже добротним) чи спілкування (граф Вальдштейн запросив Казанову не так заради потреби у бібліотекарі, як через те, що його особа приваблювала до замку багатьох цікавих та іменитих людей, яких Казанова розважав своїми бесідами), а всезагальної пошани до своєї особи. А її він не відчував. І від слуг, з якими вимушений був щодня спілкуватися - передовсім. Ба більше - слуги дратувалися пихатістю цього іноземця, який із незрозумілих причин вимагав, аби його шанували так, як господаря замку. А відтак зумисне виводили його із себе - переварювали його улюблені макарони, погано чистили йому одяг, отруїли його улюбленого собаку, обляпували нечистотами його портрет і навіть доклалися до того, аби Казанову побили. Злий, хворий (Джакомо хворів на сифіліс), швидкостаріючий (амурні пригоди залишились в далекому минулому) Казанова неодноразово втікав із замку, але щораз повертався - йому не було куди подітись. Саме в замку Вальдштейнів Джакомо Казанова написав свої найкращі твори - роман-утопію про подорож углиб Землі "Ікосамрон"та легендарні мемуари "Історія мого життя" ( 4000 сторінок у 12 томах), над якими працював дев'ять років. "Читач пробачить мені, - гірко зауважував він в "Історії...", - довідавшись, що писання мемуарів було єдиним засобом, мною вигаданим, аби не зійти з розуму, не вмерти від горя та образ, що їх у великій кількості намагаються завдати мені ті підлі люди, які зібралися у замку графа Вальдштейна в Дуксі". А відтак переживаєш велике співчуття до однієї із найцікавіших постатей XVIII століття, переходячи з кімнати до кімнати, якими тринадцять останніх років свого життя ходив легендарний Джакомо. Екскурсовод показує робочий кабінет Казанови з більярдом, спальню, де великий коханець спав напівсидячи (у той час вважалося, що коли засинаєш в горизонтальному положенні, то наближаєш власну смерть), крісло, в якому Джакомо любив сидіти і де тихо перейшов у світ тіней (за тутешніми "байками": якщо, незважаючи на музейну заборону, сучасний чоловік бодай на хвилину присяде на це крісло - слава Казанови йому забезпечена), і врешті, непомітно натиснувши на кнопку в бібліотеці - потаємну кімнату, де над письмовим столом схилилась постать чоловіка в старовинному вбранні. Не сам Джакомо, а його восковий прототип, який є лише віддаленою копією цього всесвітньо знаного чоловіка-загадки. Однак, попри все, Джакомо Казанова здобув те, чого дійсно прагнув: незважаючи на плин часу, ми зацікавлено говоримо й у майбутніх століттях, найвірогідніше, будемо говорити про цю неординарну людину... Львів-Духцов-Львів
|
|||||