 Пьотр Вайль про смак до життя і геній Львова
Сумна новина, що днями надійшла з Праги, не залишила байдужими багатьох львів'ян. Від інфаркту на 61 році життя помер Пьотр Вайль, журналіст і письменник, "раблезіанець" та "прикладний культуролог", російський літератор, народжений у Ризі, та американський громадянин, що мешкав у Чехії (де працював у російській службі радіо "Свобода"). Кілька років тому Пьотр Вайль побував і в нашому місті - як почесний гість Форуму видавців. Тоді кореспондентові "Пошти" вдалося поспілкуватися із харизматичним белетристом. Фрагменти цієї розмови публікуємо сьогодні in memoriam...
- "Для людини нового часу головні точки дотику і вияву культурних сил - міста. Їхні обриси визначає геній місця, і уявлення про нього - лише суб'єктивне", - так Ви пишете у передмові до своєї ультрапопулярної збірки есеїв, яка з часом утілилася й у телепроект "Геній місця". На жаль, до Львова Ви приїхали вже після його завершення. Та все ж - чи зуміли б розпізнати нашого genius loci?
- Львів - чудове старовинне місто. Дуже перспективний туристичний центр. Але чому книгу про Львів продають на площі Ринок, а не, скажімо, у Москві?
 Іще враження - тут менше, ніж в інших старих містах, назв вулиць, які відображали б різні ремесла. Натомість віддзеркалена історія - вулиці Руська, Сербська, Вірменська, Староєврейська. Якби довелося обирати персонажа для "генія місця" (суто гіпотетично, оскільки проект уже завершено і він не матиме продовження), то я, мабуть, зупинився б на чудовій постаті Соломії Крушельницької. Це та надзвичайна людина дивовижної долі, яка мене захоплює.
- У кожному разі генієм Львова, на Вашу думку, залишилася б музика. Розкажіть трохи докладніше про свої музичні вподобання загалом... Наприклад, чому Відень у ваших есеях про геній місця асоціюється саме з Густавом Малером, а не, наприклад, із Моцартом, Бетховеном чи Шенбергом?
- Книга "Геній місця" загалом побудована на особистісних уподобаннях, але якщо був вибір між кількома постатями, вибирав ту, про яку мені було справді цікаво писати. А Малер - одна з найцікавіших постатей у стосунку до Відня. Там розгортається цілий сюжет, детективнопригодницький. Із музичних уподобань для мене на першому місці - Малер. І Бах. Ось це речі, які мають терапевтичну дію. А ще, мабуть, Моцарт. Насамперед Моцарт оперний, три його визначні опери - "Дон Джованні", "Так чинять усі" та "Весілля Фігаро". І Брамс. І Шостаковіч. А якщо осібно говорити про оперу, то це, крім Моцарта, суцільні італійці. Белліні, Доніцетті, Верді.
- Маєте улюблених історичних героїв, епохи?
- О, з героїв навіть не знаю, кого назвати. А от епохи - можу. У такі ігри завжди цікаво грати, я б усім радив робити це - можна довідатися про себе самого чимало цікавого. Складати, наприклад, двадцятки улюблених письменників, пісень, міст... І потім, коли їх переглядаєш, самому стає цікаво, чому вибрав саме те, а не інше. Тільки відповідати потрібно абсолютно відверто. І якби була така машина часу, яка дозволила б мені опинитися у певній епосі, то обрав би передовсім три. Це Рим першої половини І ст. - епоха Горація, Овідія, Августа. Це Венеція початку XVI ст. - коли там усе ще працювали Белліні та Карпаччо й уже починав Тіціан. І це перша четвертина ХІХ ст. у Росії, тобто доба Пушкіна.
- Хто мав найбільший вплив на Вас, як письменника, есеїста?..
- Стилістично - Сєрґєй Довлатов. Людина бездоганного смаку та почуття міри, попри те, що й у Довлатова є слабкі місця. Та не про те зараз мова. Найстрашніше, що може відбутися з мистецтвом, - це втрата почуття міри. Того, що скасував постмодерн...
І, звісно, друга людина, яка справила на мене особливий вплив, - Іосіф Бродскій. Тут говорю не про поезію. Але його проза, есе - це щонайвищі літературні досягнення. Як і його життєві уроки.
- Ми вже говорили про те найстрашніше, що може відбутися з мистецтвом. А що найстрашнішого може відбутися з журналістом, який пише про мистецтво?
- Нівелювання. Оскільки журналістика, як не дивно, - це мова, то найстрашніше - не позичати чужих слів. І найскладніше. Журналістика дуже підпадає під вплив моди, передовсім моди словесної. Не знаю, як в Україні, а в Росії прийоми та штампи мандрують з одного друкованого органу в інший, і рецензії, проблемні статті, інші матеріали схожі. Це, мабуть, найстрашніше. Усього іншого не так складно навчитися. Особливо сьогодні, в епоху Інтернету. Якщо голова працює, цю інформацію можна критично переосмислити, але почерпнути вщерть.
Раніше я сказав би, що журналістові ще потрібна хоч якась ерудиція. Ідеш до письменника - перечитай його книги. Але нині можна вже й не висувати таких вимог. Звісно, хочеться, щоб журналіст і читав, і слухав, і на виставки ходив, і був усебічно розвинений. Та найважливіше сьогодні - не піддаватися словесній моді. Не бути схожим на інших.
- Які Ваші враження від української літератури?
- Я з нею трохи ознайомлений, на жаль, не надто широко, адже не читаю поукраїнськи нічого, крім газет. Тому художню українську літературу знаю лише з російських перекладів. Свого часу на мене особливе враження справила Оксана Забужко, причому навіть не її знаменитий роман "Польові дослідження українського сексу", гарний, до речі. Але в тому ж виданні була невелика повість "Дівчатка". Це - найвищий клас психологічної прози.
А от знайомство з Андруховичем почалося не вельми вдало. Я прочитав "Перверзії", роман мене радше відштовхнув, оскільки це саме те, що йменують ідіотським словом "постмодернізм". Але потім прочитав дуже гарну повість "Рекреації" та кілька просто блискучих есе. У тому числі й про Львів.
Дуже симпатична проза в Тараса Прохаська. І найсильніше враження з останніх - Сергій Жадан. І вірші добрі, і проза дуже сильна. Чого лише вартує це довге оповідання "Порно"...
- Ви із однаковим задоволенням говорите про літературу, музику і... кулінарію. Як залишитися епікурейцем у ХХІ столітті?
- Так уже склалося, що все те, що подобається людині, - або протизаконне, або аморальне, або від нього товстішають. Водночас я не вірю, що вам ніколи не хотілося зробити чогось такого, за що потім буде соромно... Бо ж тільки заради задоволень і варто жити! Це людині лише здається, що її життя складається з буднів. І дурні середньоарифметичні підрахунки підтверджують це: на тиждень п'ять робочих днів і два вихідні. На рік - 11 робочих місяців, один - відпустка. Але озирнешся - і бачиш тільки свята. Від буднів нічого не залишається, вони - як відстані між телеграфними стовпами. І якщо дивитися вздовж, то відстаней не видно - тільки суцільну смугу стовпів. Як і свят. Тих, про які хочеться згадувати.
|
