Львівська Поштa

У Львові триває перший в Україні фестиваль ляльок

Не була на той час впевненою, що чоловік зрозуміє правильно: з'явившись у моєму житті, коли мала рочків зо два чи три, це козенятко стало не просто моєю улюбленою іграшкою, а найближчим повірником усіх моїх дитячих таємниць. З ним розмовляла, бавилася, засинала, йому виплакувала свої дитячі образи, а тому просто його викинути чи навіть віддати комусь іншому і тоді (й зараз) видавалося неприпустимою зрадою.

Відтоді минуло чимало часу. Але й сьогодні (коли переживаю не найкращі хвилини свого життя) беру до рук саме це козенятко і на душі стає тепліше. Виставка виготовлених вручну ляльок у Львівському палаці мистецтв у рамках першого не тільки у Львові - а й в Україні - фестивалю "Ляльковий світ" зайвий раз укріпила переконання (попри те, що моє козенятко - "фабричне"), що все відчуваю правильно.

"За ті два дні, упродовж яких ми формували експозицію, світ для мене став ляльковим, - говорив на відкритті цієї однойменної із фестивалем виставки "Ляльковий світ" керівник інформаційно­мистецького центру "365" Орест Голубець. - Бо думав про те, хто за які шнурочки смикає нас у тому світі. А також про те, де межа: що таке людина, мистецький твір (скажімо, скульптура) і що таке лялька. Так от - для себе я відкрив ляльку як окрему істоту. Лялька - це не просто забавка, за нею серйозні емоційні і духовні речі".

З ініціативи автора ідеї проекту фестивалю Ірини Сорокіної та з допомогою менеджера проекту Ганни Гаврилів понад 50 художників - професіоналів та аматорів - зі Львова, Києва, Донецька, Дніпропетровська, Одеси, Харкова, Ужгорода, інших міст України, а також із російського Саратова запропонували до експозиції свої ляльки - шиті, вив'язані, мотані, виготовлені із пап'ємаше, кераміки, дерева тощо. Ляльки усміхнені, зніяковілі, засмучені, замріяні, хитрі... Ті, що пахнуть не лише сіном, а й шоколадом чи ванільним печивом, і ті, що не пахнуть зовсім... Лялькилюди, бабияги, зайчики, рибки, овечки й інші. Напоєний добротою людських рук світ дитинства чи ностальгії по ньому.

"Хочу ляльку! Я дико хочу ляльку! Я хочу усі ці ляльки, - не стримувала своїх емоцій відома львівська художниця, ас паперової витинанки Олена Турянська. - Ніколи не підозрювала, що колись матиму таке бажання".

Однак - не дивно. Адже кожна з представлених ляльок не уніфікована, не клон, а особлива, як особливою є кожна людина. Особлива лялька як сама по собі, так й історією своєї появи.

Скажімо, наша колега, журналісткультуролог Божена Городницька (в'язані, оригінальні овечки якої теж мають окрему виставкову тумбу) почала робити ляльки наприкінці минулого року несподівано навіть сама для себе. І все через кризу і через вал важливих для її друзів імпрез, які на зимововесняний період випадають. Першим у цьому переліку було день народження двох її приятелів­близнюків, одному з яких через його прізвисько "Ангел" Божена хотіла подарувати крила (їх у перед­різдвяний час у крамницях не бракувало), але проблема виникла з другим - грошей на подарунок для нього у дівчини уже не було. Щоб вийти із ситуації, вона просто сама зв'язала фотоапарат, оскільки цей хлопець - фотограф. Потім зв'язала бас­гітару для басиста гурту Кульчицького Андрія Акимова (він, окрім того, що є музикантом, ще й колекціонує гітари). Тоді, уже готуючи спеціальні каркаси, вив'язала презентованих сьогодні в експозиції овечок - "Євдоху" для своєї приятелькижурналістки Оксанки Зьобро (з якої , властиво, цей "овечий" цикл і почався), "Басуню Джазівну" для Павла Табакова, "Яблуневу Єву" для журналістки і письменниці Галини Вдовиченко, "Тонюпіонерку" для барабанщика гурту "АбуКасимові капці" і навіть "Міка Джагера", який ще наразі нічийний. І це - лише початок

По­іншому складалася доля ляльок в авторки з Харкова Ірини Яблонської. Як розповіла вона "Пошті", захопилася виготовленням іграшок від дикої внутрішньої пустки, що виникла у душі, коли її три сини почали жити окремо. Бачачи внутрішні страждання дружини і те, як вона намагається давати собі раду, чоловік запропонував відправити її на спеціальні курси творення ляльок до Києва. Сьогодні ляльки Ірини Яблонської серед тих, біля яких хочеться зупинитись, які хочеться розглядати і про які хочеться складати власні історії - смішні і не дуже...

"В Україні лялька була найпоширенішою і найактивнішою з точки зору психології, - розповідала мені свого часу науковий співробітник Інституту народознавства НАН України, автор фундаментальної монографії "Українська народна іграшка" Людмила Герус. - Шматяна, дерев'яна й з інших матеріалів, вона допомагала дитині відтворити суспільні взаємини і виробити власний спосіб поведінки. Цікаво, що народні ляльки часто умовно позначували обличчя. Адже за давніми віруваннями, коли зображення людини має обличчя, воно одухотворене, а тому може завдати дитині зло. Через це обличчя найчастіше зображали у вигляді хреста або залишали порожнім. Виготовлялися такі ляльки просто і без застосування голки: у полотнину вкладався прожований хліб - з'являлася голова, яку обв'язували і шляхом намотування імітували одяг. Згодом ляльки почали шити, а обличчя - малювати. Часто лялька виглядала як немовля, де полотняний валик­тільце обмотували іграшковими пелюшками. Існували й повір'я. Скажімо, коли дитина хворіла, треба було спеціально виготовити ляльку і покласти біля дитини - хвороба перейде в іграшку. Або якщо хотілося знати, як складатиметься життя родини, треба було поспостерігати за малюками: якщо вони активно бавляться в ляльки, можна чекати поповнення, а коли показово нехтують, чекати біди".

"Мені подобаються ляльки дуже прості, - експозиція доповнена видруками спеціальних дописів на "лялькову тему" , зокрема допису письменниці Галини Пагутяк. - Вони викликають більше довіри і можуть бути справжніми оберегами. Я виготовляю ляльки лише для конкретних людей і думаю при цьому про них, бажаючи їм щастя".

Кожна із представлених в експозиції ляльок (як і моє жовте пластмасове козенятко) - має той величезний позитив, просякнуте тим побажанням щастя, яких у сучасних буднях нам усім справді бракує...