Львівська Поштa

Андрєй Гаврілов, російський піаніст, про замахи КДБ, Святослава Ріхтера, про себе та інших

Приїзд до Львова одного з найбільш відомих (не в останню чергу завдяки епатажним витівкам) піаністів Андрєя Гаврілова безперечно став яскравою подією музичного літа. Змінивши "Стейнвей" на "Естонію", він виконав два бетховенівських концерти в залі органної та камерної музики та пообіцяв приїхати ще. Кореспондентові "Суботньої пошти" вдалося віч­навіч поспілкуватися із музикантом, який не приховував свого захоплення Львовом.

- Львів для мене був і залишається культурним центром. Вашим традиціям може позаздрити будьяке європейське місто. Тут жили видатні представники філософії, літератури, музики... Звідси походить друг мого дитинства, чудовий піаніст Олександр Слободяник, котрий дуже багато розповідав мені про місто, а також Юра Башмет.

Андрєй Гаврілов народився 1955 року в Москві. Його батько Владімір Гаврілов - відомий художник доби соцреалізму, мати Ассанетта Єгіссерян - талановита піаністка, педагог, учениця Генріха Нейгауза. Першим музичним враженням майбутнього музиканта, як свідчить легенда, був "Реквієм" Моцарта, який він, почувши в трирічному віці, одразу відтворив на фортепіано. Навчався в ЦССМШ у класі Татьяни Кестнер та в Московській консерваторії у Льва Наумова. 1974 року отримав першу премію на конкурсі ім. П.Чайковського, незабаром дебютував у Лондоні та з оркестром Берлінської філармонії. У 1979 році радянське керівництво на п'ять років позбавило музиканта права виїзду за кордон. Лише завдяки М.Горбачову піаніст знову здобув свободу пересування та в 1985му виїхав за кордон. Тоді ж дебютував у КарнегіГоллі. Успішну концертну кар'єру перервав у 1994 - 2001 роках, присвятивши цей час вивченню релігійної філософії та пошуку нових можливостей виконавського мистецтва. Лауреат низки престижних міжнародних відзнак. Живе у Швейцарії.

- Поганої публіки немає. У цьому я пересвідчився, гастролюючи з 15літнього віку. На сьогодні цілу нашу маленьку земну кулю об'їздив на автомобілі й пересвідчився, що всі народи між собою схожі. А музика - лише чудовий спосіб переконати їх у тому, що існують кращі форми життя.

- Ну, поперше, я не люблю слова "епатажний". Давайте якось без нього обійдемося, гаразд? А подруге, московські газети люблять писати про речі, які не мають жодного стосунку до теми. Тон московської преси став дуже розпущеним. Вона намагається наслідувати англійську, та, схоже, вже переборщила з цим. Англійська все ж глибша, поважніша, фаховіша, а московська - всього лиш цинічна, зверхня, брукова.

І нарешті про Шопена, якого грати просто ніхто не вміє. Шопенівська програма народилася невипадково. Мені болить душа за багатьох композиторів, бо дуже мало виконавців сьогодні здатні правильно читати партитури, знаходячи в тексті все, що хотів сказати автор. Колись ще Святослав Ріхтер просив мене набратися мужності й у розквіті комерційної кар'єри зупинитися, пошукати щось справді своє. За його словами, до 21 року я досягнув того, що він - у шістдесят. І тому далі потрібно було розвиватися. Я так і зробив. Зупинився. Може, не дуже доречно, але хочу навести тут приклад Гогена, який, будучи на піку слави, покинув усе - роботу, родину - і поїхав на якісь острови, відчуваючи вище покликання.

Після багатьох років мовчання, коли я взагалі не підходив до інструмента, натомість вивчив фактично всі релігії, закінчив релігійно­філософський факультет Франкфуртського університету - повернувся до рояля зовсім іншим. Виробив іншу техніку. Шукаю приховані месиджі у відомих творах. Як правило, артисти шкодують віддавати стільки часу цій гігантській роботі. Вони передовсім бояться втратити вже напрацьоване, віддають по шість­вісім годин ремісничій роботі й майже не розвиваються інтелектуально. В результаті дуже погано знають історію, літературу, ба навіть - історію того твору чи того композитора, якого виконують. Тому майже нікому не вдається досягти майстерності "вживання" в суть самої музики. Адже, слухаючи Шопена, ми повинні бути переконаними, що перед нами - Шопен. Слухаючи Бетховена - думати, що перед нами Бетховен... Виконавець повинен бути тільки "дзеркалом". Сьогодні я знаю ключ до кожного твору. Й у цьому - моє найбільше досягнення.

- Так, насправді Ріхтер дуже пізно прийшов у музику, поважно почав займатися сольним фортепіанним виконавством лише в тридцять років. На жаль, ще й досі про Ріхтера написано дуже мало правдивого: як про його виконавство, так і дуже непросте життя. Насправді то був чоловік демонічного складу, я б навіть сказав, гамлетівського, шекспірівська величина, сповнена такими пристрастями, які сьогодні рідко зустрінеш. Сподіваюся, що колись зможу про це розповісти світові.

Коли я вперше приїхав до Москви після сімнадцятилітньої перерви, то спробував висловити на шпальтах газети "Известия" кілька слів до теми про Ріхтера. Але читачі були налаштованими настільки консервативно, що вслід за цим редакція була змушена надрукувати два листи із закликами не пускати мене в Росію, а краще... розстріляти. Звернення ці були підписані Ніколаєм Пєтровим та Валєнтіном Бєрлінскім (відомі російські піаніст та віолончеліст - "Пошта"). Після цього я вирішив, що з інформацією про Ріхтера варто наразі почекати.

- О так, це довга історія. Скажу лише, що рішення посадити мене під домашній арешт належало особисто Брєжнєву. Мабуть, його дратувала моя популярність та, відповідно, добробут. Адже відомо, що це була доволі заздрісна людина. І так, за три дні до вильоту на виступ із Берлінським симфонічним оркестром під батутою Герберта фон Караяна мене просто не випустили. Причому, диригента про це повідомити "забули" - він довідався про все в останній момент. Урядова телеграма повідомляла його про мою особливу зайнятість у далеких районах СРСР.

Концерти з Караяном таки відбулися, тільки значно пізніше. Після того, як п'ять років я пробув під домашнім арештом і в мене двічі стріляли...

- Відповім словами свого улюбленого композитора та піаніста Сєргєя Рахманінова, який також багато років прожив в еміграції, і коли його запитали, чи мріє він повернутися в Росію (на той час уже радянську), сказав: "А хіба ж це вже Росія?"

- Так, це єдина справжня величина. Ріхтер - просто видатна особистість, не видатний піаніст, але видатний Ріхтер. І аж ніяк не мій ідеал музиканта. Можу вважати себе його учнем лише тому, що навчився від нього, чого не треба робити. А із сучасних піаністів... Дєніс Мацуєв - чудовий хлопець, але законсервувався на рівні п'ятнадцятилітнього підлітка. Ще в світі є дуже розумний і трохи нудний Мауріціо Полліні, рафінований Мюрей Перрайя, позбавлений доброго смаку Аркадій Володос. Про азійську школу взагалі не говорю: просто неможливо "встрибнути" в шкіру європейської музики, християнської релігії... Це все одно, що нам упродовж життя намагатися стати каліграфістами.

- Це зовсім інше, це навпаки - дозволяє доповнити сприйняття світу як однієї родини. Талант моєї дружини - космополітичний, невипадково вона із золотою медаллю закінчила Токійську консерваторію і в часи перебудови виявила неабияку сміливість, вибравши для продовження навчання не Париж, не Лондон, а саме Москву

- Так, Арсенія Тарковського я вважав другим батьком. То був справжній лицар, неймовірно одухотворений, кришталево чистий. Уперше зустрів його, коли мені було чотирнадцять років, і відчув, наскільки він близький мені по духу. А моє ім'я невипадково збіглося з іменем втраченого ним сина.

- Я взагалі не прихильник визначення "шкіл". Можна навчити майстерності, але не творчості. Єдиним учителем є життя.